— Господарі вдома? — запитав Мельхіор Сінклер.
— Немає, полюють на великого ведмедя з Гурліти.
— Всі?
— Всі, пане. Хто звабився на ведмедя, а хто на торбу в харчами.
Господар Б'єрне так зареготав, що аж луна пішла тихим подвір'ям. Він дав служникові за дотепну відповідь срібного далера.
— Скажи моїй дочці, що я приїхав по неї. Вона не змерзне. Сани з халабудою, а ще я прихопив вовче хутро загорнути її.
— То, може, ви зайдете до хати?
— Ні, дякую, я посиджу тут.
Служник пішов, а господар Б'єрне лишився чекати.
Цього ранку він був у такому доброму гуморі, що його ніщо не могло розгнівати. Він-бо й сподівався, що на Мар'яну доведеться трохи почекати, — може, вона ще навіть не встала. Нічого, він собі посидить, а щоб не нудно було, розглянеться, що діється навколо.
Край даху висіла довга бурулька, а над нею трудилося сонце. Почало згори: вгризлося в неї, розтопило краплю й хотіло кинути її на землю. Але на півдорозі крапля знову замерзла. Сонце пробувало раз по раз, та все дарма. Нарешті один зухвалий промінь учепився в кінчик бурульки, він був маленький, але такий завзятий, що аж блищав з натуги, і — диво дивне! — досяг мети: на землю дзвінко впала крапля.
Господар Б'єрне засміявся й сказав променеві:
— А ти, бачу, голубе, не дурний!
Подвір'я було тихе й порожнє. З великого будинку також не долинало ні звука. Але господар Б'єрне чекав терпляче, він-бо знав, що жінкам довго треба збиратися.
Знічев'я він глянув на голубник. Віконечко було запнуте сіткою. Голубів замикали на цілу зиму, щоб їх не хапали яструби. Час від часу одна голубка підходила до віконечка й висувала крізь сітку білу голівку.
— Чекає весни, — сказав Мельхіор Сінклер. — Та хай набереться терпцю, весна ще не скоро.
Голубка з'являлася через однаковий час, аж він почав стежити за нею з годинником у руці. Щоразу минало рівно три хвилини, і вона знову висувала голову у віконечко.
— Ні, серденько моє, — сказав Мельхіор Сінклер, — де ж це видано, щоб за три хвилини настала весна? Треба навчитися чекати.
Йому також доводилось чекати, але він нікуди не поспішав.
Коні спершу нетерпляче гребли копитами сніг, та потім сонце пригріло їх, вони посхиляли голови один до одного й поснули.
Візник сидів рівненько на передку з батогом і з віжками в руках і, виставивши обличчя на сонце, солодко спав, аж хропів.
Однак господар Б'єрне не хотів спати. Який там сон! Йому мало що так подобалось, як це радісне чекання. Мар'яна була хвора. Вона не могла раніше вернутися додому, але тепер вернеться. Звичайно, вернеться! І знову буде все гаразд.
Тепер вона повинна зрозуміти, що батько не має на неї зла. Він-бо сам приїхав по неї саньми з халабудою, запряженими двома кіньми.
Перед вічком вулика синиця влаштувала собі сатанинську засідку. Їй, звичайно, хотілося пообідати, тож вона заходилася стукати гострим дзьобиком у вулик. Усередині вулика бджоли висіли великим темним кетягом. Там панував якнайсуворіший лад. Господині ділили на пайки їжу, годувальниці металися від рота до рота з нектаром і амброзією. Ті, що сиділи всередині, давали місце іншим, а самі вибиралися назовні, щоб усім однаково випадало тепла й затишку.
Ось почувся синиччин стукіт, і весь вулик загув з цікавості. Чи то приятель, чи ворог? Чи не загрожує якась небезпека? Королева має нечисте сумління і це годна чекати спокійно. Може, там чаклують душі побитих трутнів?
— Піди глянь, що то! — наказує королева сестрі-воротарці.
І та йде. Вигукує: "Хай живе королева!" — і кидається надвір. Ой леле! Там на неї чатує синиця. Шию витягнула, крила збуджено тріпотять. Вона хапає бджолу, роздирає, їсть, і ніхто не (принесе звістки королеві про її долю. А синиця знову починає стукати, і королева й далі посилає своїх воротарок — і всі вони зникають. Жодна не вертається сказати, хто там стукає. О, який переполох зчиняється в темному вулику! Надворі, напевне, розгулялися мстиві душі загиблих трутнів! Ох, краще б уже не мати вух! Якби ж не та цікавість! Якби ж то змога спокійно перечекати!
Могутньому Мельхіорові Сінклеру аж сльози виступили на очах, так він сміявся з дурних бджіл у вулику і спритної жовто-зеленої негідниці надворі.
Не штука чекати, коли ти певний, що чекаєш недарма, і коли є чим розважити душу!
З'явився великий дворовий пес. Він легенько переступає лапами, дивиться вниз, ледь помахує хвостом, ніби його ніщо не обходить. Тоді враз починає швидко гребти сніг. Мабуть, сховав там, старий шельма, щось украдене.
Та коли він підводить голову роззирнутися, чи можна спокійно поласувати здобиччю, його чекає прикра несподіванка — неподалік сидять дві сороки.
— Злодюго! — кричать сороки, ніби самі святі-святісінькі. — Ми з поліції. Давай сюди те, що вкрав!
— Ану цитьте, шалиганки! Я тутешній управитель.
— Гарний управитель! — глузують вони.
Пес кидається на них, сороки спроквола махають крильми і відлітають трохи далі. Пес намагається догнати їх, підстрибує, гавкає. Та поки він женеться за одною, друга вертається. Вона підлітає до ямки, тягне кусень м'яса, але не може піднятися з ним. Пес відбирає м'ясо, бере його в лапи й починає їсти. А сороки сідають перед самим носом у нього і водно дражняться. Пес сердито лупає на них очима, але не кидає м'яса. Та нарешті терпець йому уривається, він схоплюється й проганяє їх.
Тим часом сонце почало схилятися до вечірнього пруга. Господар Б'єрне глянув на годинника. Третя, а стара вдома приготувала обід на дванадцяту!
Тої миті вийшов служник і сказав, що панна Мар'яна хоче з ним поговорити.
Господар Б'єрне узяв на руку вовче хутро і в якнайкращому гуморі подався сходами нагору.
Коли, Мар'яна почула його важку ходу, вона ще не знала, чи поїде з ним, чи ні. Знала тільки одне: що мусить покласти край цьому довгому чеканню. Вона все сподівалася, що вернуться кавалери, але їх не було. Тоді вона вирішила сама все владнати. Довше вона не могла витерпіти.
Мар'яна гадала, що батько, почекавши хвилин із п'ять, розлютиться й поїде додому, або виламає двері, або підпалить будинок.
А він просто сидів, усміхався й чекав. Мар'яна не почувала до нього ні зненависті, ні любові. Але якийсь внутрішній голос застерігав її не попасти знову під батькову владу. До того ж вона дала слово Єсті Берлінгу й хотіла дотримати його.