Заглянула майориха й до горниці поряд з великою залою.
Там було дуже темно. Вона йшла навпомацки і зненацька торкнулася рукою обличчя служниці.
— Ти плачеш? — спитала вона, бо пальці її були мокрі від сліз.
Дівчина заплакала вголос.
— О пані, — хлипала вона, — о пані, вони все понищать. Чого ви пішли й лишили в своєму домі кавалерів?
Майориха відсунула завісу, показала на подвір'я й суворо спитала:
— Чи ж я вчила тебе плакати й голосити? Дивись! Подвір'я повне людей, і вранці в Екебю не буде вже жодного кавалера.
— І ви знову повернетесь?
— Мій час ще не настав, — відповіла майориха. — Тепер мені вулиця за домівку, а купа соломи за ліжко. Але ти, дитино, пильнуватимеш Екебю, поки мене не буде.
Вони пішли далі. Ніхто з них не знав і не сподівався, що в тій горниці спить Мар'яна. А вона якраз не спала. Навіть не дрімала, і все чула, і все зрозуміла.
Вона лежала в ліжку й складала гімн коханню.
— О прекрасне, — казала вона, — ти піднесло мене до своїх верховіть! Я лежала в бездонній прірві горя, а ти обернуло її на рай. На залізній клямці рідного дому я зранила собі руки, на рідному порозі лишились мої сльози, що замерзли в крижані перлини. Холодний гнів пронизав моє серце, коли я почула, як на мою матір сиплються удари. Я хотіла заснути в сніговій постелі, щоб забути свій гнів, але прийшло ти. О кохання, дитя вогню, ти прийшло до мене, майже замерзлої! Що важить моє лихо, коли його порівняти з тим щастям, що ти принесло мені! Я нічим тепер уже не зв'язана, не маю ні батька, ні матері, ані рідного дому. Люди подумають про мене найгірше і відцураються мене. Я скоряюсь тобі, о кохання, бо чого ж би я мала стояти вище за того, кого люблю? Ми вирушимо в світ, тримаючись за руки. Вбога наречена в Єсти Берлінга. Він знайшов її в снігу. То звиймо ж собі гніздечко разом, не у високих палатах, а в селянській хатині на узліссі. Я допомагатиму йому випалювати вугілля, ставити сильця на зайців і тетеруків, я буду готувати йому їжу й латати йому одяг. О, коханий мій, я сидітиму на узліссі, сумуватиму й чекатиму на тебе. Віриш мені? Так буде, буде! Сумуватиму не за колишнім багатством, а за тобою, тільки за тобою тужитиму, з трепетом очікуватиму твоєї ходи на лісовій стежці, твоєї радісної пісні, як ти вертатимеш додому з сокирою на плечі. О, мій коханий, мій єдиний! Я могла б так тужити й чекати на тебе ціле життя…
Так вона лежала й складала гімн всевладному богові свого серця і ще навіть не заплющила очей, як зайшла майориха.
Коли та пішла собі далі, Мар'яна підвелась і вбралася. Їй ще раз довелось одягти чорну оксамитову сукню і взути тоненькі бальні, черевички. Вона загорнулася в ковдру, ніби в шаль, і знову поспішилася в страшну морозяну ніч.
Вона залягала над землею тиха, зоряна, холодна, аж колюча. Здавалося, що тій лютневій ночі ніколи не буде кінця, що її морок і її холод лежатиме на землі ще довго після того, як зійде сонце і як розтануть замети, по яких ходила красуня Мар'яна.
Мар'яна вибігла з Екебю шукати допомоги. Не могла ж вона допустити, щоб вигнали на вулицю людей, які підняли її з снігової кучугури і відкрили для неї свої серця й свій дім! Мар'яна подалася до Ше, до майора Самселіуса. Вона дуже поспішала. Туди неблизький світ, добре, як вона вернеться за годину!
Майориха тим часом попрощалася зі своїм будинком, вийшла на подвір'я, де її ждала челядь, і почала облогу кавалерського крила.
Майориха порозставляла людей навколо вузької високої будівлі, де на другому поверсі була славнозвісна оселя кавалерів. У просторій світлиці з побіленими стінами, з червоними скринями, з великим розкладним столом, на якому в калюжах горілки плавають карти, на широких ліжках за важкими картатими завісами сплять кавалери. О ви, безтурботні!
А в стайні перед повними жолобами сплять коні кавалерів і снять про свою молодість. О, як приємно в дні спочинку помріяти про давні подвиги, про виправи на ярмарок, коли їм дні і ночі доводилось стояти просто неба, про перегони в різдвяні ночі і пробну їзду під час їхнього продажу, коли п'яні господарі, пустивши віжки, вихилялися з повозів або ж припадали їм до спини й кляли їх у самі вуха. Приємно було помріяти, знаючи, що вони вже ніколи не покинуть повних жолобів і теплих стаєнь Екебю. О ви, безтурботні!
У старій возовні, де складали поламані карети й сани, зібрано цілу купу найрізноманітніших старих повозів. Там стоять зелені натачанки й червоні та жовті брички. Стоїть двоколісний каріоль — найперший, що з'явився у Вермланді, коли Беренкройц привіз його як воєнну здобич 1814 року. Там зібрані всі, які є, однокінні коляси, колибки з рипучими ресорами і найхимерніші поштові тарантаси із стільчиками на дерев'яних ресорах, на яких проїхатись — то гірших тортур і не треба; всі вбивчі тарадайки, чортопхайки і біди, що котилися вермландськими дорогами за дідівських часів. Стоять там і довгі копильчаки, на яких умістилися б усі дванадцятеро кавалерів, і санки з халабудою кузена Крістофера, що завжди мерз, і старі родинні сани Ернеклова з поїденою міллю ведмежою шкурою і витертим гербом на спинці, і повно всіляких гринджол-бігунців.
В Екебю жило й померло багато кавалерів. Наймення їхні стерлися з лиця землі, та й не лишилися в серцях людей, але майориха зберегла повози, якими вони приїхали до маєтку. Вона їх усі тримала в цій старій возовні.
Вони стоять собі там, сплять, і курява вкриває їх дедалі грубшим шаром. Цвяшки й клинці випадають із трухлявого дерева, фарба лущиться й обсипається великими латками, крізь дірки, виїдені міллю в подушках і спинках, вилазить шерсть.
— Дайте лам спочити, дайте нам розпастися! — кажуть старі повози. — Ми вже вдосталь натрусилися дорогами, вдосталь увібрали в себе води під зливами. Дайте нам спочити! Давно минув той час, коли ми возили молодих господарів на їхній перший бал, давно минули й ті часи, коли ми, пофарбовані й блискучі, виїздили на веселі прогулянки, давно минула й та пора, коли ми носили відважних героїв розгрузлими весняними дорогами на маневри в Троснес. Тепер вони сплять вічним сном, більшість їх спить, і останні, найкращі, теж не хочуть уже покидати Екебю, — ніколи.