Фурія читала, читала... Потім опустила папір і якийсь час дивилася пильно на Андрія. А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито:
— Як сидиш!?
Андрій витріщився здивовано.
— Як сидиш!!!? — аж завищала фурія й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом і застукала кулаком по столу, її вогненна грива запалахкотіла.
В Андрія наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нічого подібного він ніколи не чув, а вже ніяк не сподівався почути тут, все-таки в державній установі. Так віртуозно лаялися колись тільки матроси, але й то сп’яну, й тільки на вулиці. Але щоб так лаялась жінка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такій установі державній!.. Той крик і несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсім ні, вони його оглушили. Андрій покліпав очима на вогненногриву фурію, потім подивився сам на себе, як же він справді сидить, і нічого не зрозумів — він бо сидить зовсім нормально, так, як сидять взагалі всі нормальні люди, і навіть так, як він сидів колись цілий рік у цій і інших кімнатах цієї ж таки самої богохранимої установи: сидить на стільці, закинув ногу на ногу, а руки зчепив пальцями й поклав на колінну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно. Але фурію аж била істерія:
— Як... Як ти, гад (і цілий фейєрверк найвіртуознішої лайки), сидиш, га?!!
Андрій почервонів, переклав ноги навпаки — то була права зверху, а тепер стала ліва зверху, але фурія не вгавала:
— Як сиди-и-иш?!І А руки, руки як тримаєш?!!! Андрій прибрав руки з колін і склав їх на грудях. Фурія від того зовсім сказилася.
— Ах ти ж!.. Що ж ти Наполеона з себе строїш!! Андрієві раптом потемніло ввіччу від наглого припливу крові. Йому хотілось встати, підійти до цієї, напевно п’яної, ідіотки, взяти он ту палицю на стільці в кутку й відшмагати її, як останнє стерво, та й викинути геть за двері. І напевно, йому за це нічого не було б, бо не можна ж так компрометувати цю, хай і ганебну, але все-таки державну установу, обертаючи її на вертеп проститутки Так думав Андрій в своїй наївності. Але наміру цього свого не здійснив. Через дрібницю. Йому згадалися останні слова того сержанта з рідного міста: "Не заздрю ж я Вам..." Дійсно. Виходить, що є тут щось таке, що не піддається зрозумінню так просто. Чудесний намір лишився нереалізований. Замість піддатися сліпому, але шляхетному відрухові, Андрій зціпив зуби, аж йому набрякли щелепи, склав демонстративної! руки на грудях, закинув знову праву ногу на ліву й вп’явся пломеніючим зором в збожеволілу фурію. Фурія ще покричала трохи, а потім притихла раптом під Андрієвим пломеніючим поглядом; спостерігши, як ходять гулі на Андрієвих щелепах, вона несподівано поперхнулася й замовкла. Дивилася в його очі шаленим, ненавидячим зором, бліда, аж зелена. Помацала кабур з револьвером на стегні. А далі зітхнула й погрозливо та люто:
— Ну, брат... Тут же ж тебе й навча-а-ать! Тут тебе навчать!..
По тих словах фурія лишила Андрієві руки й ноги в спокої, зайшла за стіл, всілася зручно, вибрала з купи течок одну якусь і заглибилася в неї. Потім підсунула аркуш патеру, озброїлася ручкою й стала задавати Андрієві стандартні запитання, намагаючись бути спокійною:
— Прізвище, ім’я та по батькові?.. Рік народження?.. Соціальний стан?..
Андрій теж спокійно відповідав, пильнуючи за характером запитань і характером відповідей. Все це видавалося йому на безглузду комедію, бо ж вони про нього давно й напевно знають всі потрібні відомості, до найдрібніших включно, тим більше, що вежа ж, мабуть, тримає його "справу" перед собою. Але згадав, що такий стандартний перепит в цій проклятій установі має завжди ще одну, специфічну мету, так би мовити, вивчальну мету: от задають стандартні запитання, а тоді будуть вивчати, де саме й як саме він збрехав. Це ж, власне, початок слідства. Через те був обережний і хоч відповідав бистро й коротко, але думав дуже напружено, повертаючи кожне запитання на всі чотири боки. А тим часом був страшенно заінтригований — невже ж це вона тримає його стару справу? Ні, мабуть, нову.
Помалу стандартні невинні запитання про соцстан тощо перейшли в запитання каверзні, єхидні, з "пасткою". Андрій змобілізувався цілком і відбивав удавано невинними або безглуздими відповідями кожне запитання, як м’яч, бавлячись з вогненногривою фурією в логіку.
— Під судом і слідством був?
— Під слідством? Був. Під судом?.. Ні. — Цю відповідь Андрій спеціально розчленив надвоє, тим самим розчленяючи й запитання, — він схопився за можливість провести своє власне слідство на предмет вияснення, чи то таки його старе "діло в неї в руках, а чи нове, а якщо нове, то чи добре вони про нього поінформовані, чи все знають? Для цього йому треба було "заволинити й вивести фурію з рівноваги окремо, явно глузливою, але логічною відповіддю: — Під слідством був, під судом ні.
--— Що?! — витріщилась фурія, — як це?
Андрій знизав плечима:
— Як звичайно…
Фурія відклала перо, подивилася презирливо на Андрія й страшенно важно почала стукати ребром долоні по столу:
— Слухай, ти!.. Не будь ідіотом!.. Якщо ти був під слідством, то як же ж ти міг пройти мимо суда?
—— Скажем (презирлива павза) —— був покараний без суда. Чи це новина?
— Я задаю запитання, а не ти! Твоє діло відповідати. Пойняв? Відповідай точно й коротко — де був під слідством?
— Тут.
— Що за ідіотська відповідь?
Андрій, карбуючи кожне слово, понуро:
— Абсолютно точно й абсолютно коротко — тут!
— Як це "тут"?
— Ось тут, у цій самій установі, навіть у цій самій кімнаті, шість років тому... — розсердився Андрій.
— Ага... А за віщо був під слідством? Павза.
— Гм... Не знаю.
Фурія спалахнула, але не вибухнула чомусь, подивилася спідлоба довгим злим поглядом і процідила:
—Як же ж це ти "не знаєш"?
— Дуже просто — мене докладно не інформували... Зрештою, ви це мусите краще мене знати.
Засопівши, фурія взяла течку й почала її листати. Там було кілька папірчиків і вона їх перегорнула кілька разів. Поклала течку назад, посиділа над незаповненою графою, а потім підвелась і підійшла до великої шафи, відкрила й довго та "зосереджено" порпалась в стосах складених "діл". Робила вигляд, що щось шукає. Фурія порпалась, а Андрій дивився їй в спину й сміявся. Сміявся всім своїм нутром. Слідство йому вдається. Він уже зробив один точний і безпомилковий висновок, а саме — ніякого його "діла" старого на столі немає. То либонь зародок нового "діла", течка, "скорозшивач з кількома шпаргалками всього, а серед тих шпаргалок, напевно, ніяких точних даних про нього, це ясно. А другий висновок він зробить ось зараз... Фурія порпалась в стосах "діл", а Андрій дивився, й йому раптом стало зовсім весело від думки, що пройшла блискавкою: — "Дурне ти сало без хліба! Та якщо ти хочеш показати, що тобі все відомо, то шукай "мішком прибитого", який би повірив, що мільйони справ, оформлюваних в цій установі! за шість років, могли би вміститися в оцій шафі. Ха-ха! Та для зберігання тих справ потрібен би був цілий будинок "Держпрому", а не така шафа. Ясно, що ця руда баба клеїть дурня. Це руде опудало, цей Шерлок Холмс у спідниці, з нафарбованими губами вважає когось за ідіота, це раз, а два — цікавий же то тепер порядок, коли справи шестилітньої давності шукають в таких от шафах.