А людина обернулася профілем і дивилася на Сергєєва мовчазним і чекальним поглядом, немов чекаючи команди. Видно було, що вони добре знайомі й "зіграні", що сценарій продумано й репетиції не раз пророблено... Андрієвих очей швидкі оченята людини уникали уперто.
Сергєєв взяв помалу кілька аркушів чистого паперу, поклав їх рівненько перед собою, закурив, написав щось на першому аркуші, — мабуть, озаголовив протокол ставки — подивився на Андрія примруженим оком, одводячи від нього тонюньку цівку блакитного диму ("Як тоді, як в перший раз!" — це пригадав Андрій досить чітко) і глузливо вишкірився. Після того й почалася очна ставка.
— Ваше ім’я й прізвище? — звернувся Сергєєв до людини з лисячим личком чемно.
— Ж г у т. Н і к а л а й Ж г у т!
"Що-о? Жгут?!! А-а, це отой "Жгут" ... Але ж там був підпис Миколи! І в тексті Миколин почерк!.. Ага, почерк міг бути просто подібний, але ж там був с п р а в ж н і й, справжній підпис Миколи!! Справжній!!. А оце такий "Жгут"? Ні, цей тип теж не Жгут, — таких прізвищ не буває. Псевдо. Це псевдо. Це хтось підставний..— Рік народження?
— 1889.
Після кількох ще формальних запитань, до яких Андрій не дослухався, бо знав, що то все комедія й фальш, та й обертав шалено свої думки навколо того Миколиного "рапорту", Сергєєв приступив до діла:
— Громадянине Жгут! Що ви йожете сказати про... Пробачте, скажіть, громадянине Жгут, чи ви знаєте ось цю людину?
— Так. Знаю.
Андрій підвів брови здивовано. Він мене знає?! Так... Напевно.. Я його, мабуть, теж... Але де... де ж я його бачив?!
— Повторюю — ви дійсно знаєте цю людину?
— Так... Дійсно... Це Чумак, Андрій Чумак...
— Дякую. (Слідчій записує відповіді). — Добре, а тепер чи не можете ви розповісти коротко, де й коли ви з ним познайомились...
Лисяче личко квапиться виконати прохання (наказ) слідчого й розповідає, що він знає Андрія давно, ще з авіаінституту, що знає отаких от і отаких от товаришів і друзів, знає те ось і те з його ще студентських років... Андрій не в стані сконтролювати й на чомусь спіймати цього "очкаря", його лиш вражає сам добір фактів і імен, який свідчить про добру обізнаність з його — Андрієвим — минулим... Та ловити він і не збирається, — він бачить, що це провокатор, всього лиш провокатор, який ніколи не був з ним знайомий, лише добре натасканий, обізнаний з його життям зі спеціального, може, власного вивчення" а може, на матеріалах, яких не бракує в цій установі про нього. А тому Андрій не ловить провокатора, а лиш дивиться на його лисяче личко та на кадичок, що так запопадливо ворушиться назустріч слідчому...
— Дякую, — нотує слідчий факт доброї обізнаності свідка зі своїм об’єктом. — А тепер — що ви, громадянине Жгут, можете розповісти про контрреволюційну діяльність Чумака Андрія?
— О-о, — вібрує кадичок назустріч поквапливо: — багато! Дуже багато..
— Будь ласка, давайте за порядком.
І "громадянин Жгут" почав викладати "за порядком про Андрієву "контрреволюційну" діяльність... Він розповідає, як по писаному, про військову організацію, яка існувала ще "з інституту", розповідає про дивовижні заміри, про терористичні плани, про підготовку повстання і про таємні сходини й розмови, про зв’язки з вищими сферами, до маршала Дубового й маршала Блюхера Василя Костянтиновича включно... Він розповідає толково й дуже складно... Андрій слухає... Слідчий нотує... Спершу Андрій слухає байдуже, потім вражено починає прислухатись пильніше — його вражає, що серед страшної нісенітниці починає траплятись тривожна правда, яку міг знати лиш хтось справді дуже й дуже близький!.. Чимдалі, напруження збільшується, до Андрія повертається свідомість, серце починає тремтіти, але не від страху...
Це хтось, хто його знає! Закінчивши у загальних рисах, кадичок конвульсійне смикається кілька секунд, ковтає слину, щоб прочиститись для докладнішої інформації. Сергєєв ставить на допомогу йому своє запитання:
— Добре. А тепер, будь ласка, розкажіть, що вам відомо про учасників підпільної військово-контрреволюційної, повстанської організації, про яку ви говорили?
Лисяче личко відсапується й починає говорити про "учасників". Воно називає низку імен, змушуючи Андрія дивуватися дедалі більше і дедалі дужче тремтіти серцем, — називає колишніх друзів — студентів, письменників, називає ім’я його вчителя Калініна тощо, вражаючи Андрія безмежно своєю, часом з приводу дуже інтимних деталей, обізнаністю… Але серце Андрієве починає закипати все дужче й дужче, коли свідок переходить до ближчого кола людей — до його близьких і рідних...
"Де я його бачив?!! Ах, де я його бачив?!!" — шарпає душу несамовите питання. "Де, Господи!?" Сергєєв позирає на Андрія й тонко та глузливо посміхається.
А кадичок сумовито, але переконливо починає говорити про братів... Про Андрієвих братів, учасників організації... Свідомість Андрієва розчахнулася — Миколин підпис і почерк — і ось це говорення!.. Що це все значить?! В голові Андрієвій мутиться. Особливо ж коли він чує далі говорення про факти, що не тичуться організації, але які все-таки можуть бути для братів убійчими, смертоносними, бо правдивими... Факти, з якими можна поламати карк кому завгодно, виставивши їх тут... Факти, про які ніхто не міг знати, лише знали вони самі — чотири брата, та ще міг знати хтось дуже й дуже близький і то один — могла знати лише мати... Серце в Андрїєвих грудях гупає й всього його обливає тоскний, холодний піт... Андрій хоче щось шалене крикнути, але крик застряє в горлі... А кадичок вже говорить про Катерину...Потім про сестру — про малу сестру Галю!..
Андрій схоплюється й хрипить несамовито — "Це брехня! Це провокація!! Брехня!!!"
— Тихше-тихше, — заспокоює його Сергєєв. — Сядьте! Не хвилюйтесь. Це ж тільки в і н говорить, а потім будете говорити ви.
Андрій з усієї сили намагається опанувати себе, сідає. Пальці його впинаються в коліна. А кадичок, обернений в профіль, нарешті закінчує свої свідчення, скріпляючи їх стандартною, але суворою, зобов’язуючою формулою присяги. Потім тремтячою рукою підписує протокол.
— Добре, — каже Сергєєв задоволено. — Ну, а тепер ви…
— Це брехня!.. —хрипить Андрій, замість того, щоб закричати.