Іванов зібрався з речами —-взяв торбинку з хлібом, ложку, горнятко й хотів ще брати постіль, але постіль йому звеліли не чіпати, — й його повели.
Двадцять діб карцеру — законна пайка — докторові забезпечено.
Звичайно, Санько не сам проробив операцію з тим тюком, — в метушні й хаосі, коли люди так страшенно товпилися, йому допомагали "корішки", але вони мовчали, немов води понабирали в рот.
Через дванадцять днів Іванов повернувся до камери. Він не добув терміну, й це було для нього велике щастя, бо й так вже він був, як тінь Бувши виключним боягузом, як і всі великопанські пачкунці, він замалим не збожеволів у карцері. Йому уроїлося, що це його вкинули в камеру смертників, і він навіть тієї вбогої пайки, що давали в карцер, не міг їсти. Вся його пишнота, викохана так старанно, спливла, як віск. Був він худющий, з величезними синцями під очима, руки йому тремтіли, очі сльозились. Доктора рішуче не можна було впізнати, коли він переступив поріг камери. Лишилася з нього одна восьмушка. Прийшовши до своїх тюків, доктор сів на них і безсило звісив руки. Санько зі щирим наміром прийшов його привітати.
— Как вам нє стидно... — звернувся доктор Іванов до Санька.— Ето же... ето же... ето же... подло!.. ето же... — губи йому тремтіли, й він не міг підшукати відповідного епітету, щоб затаврувати Санька.
— Мовчи, гад! — раптом визвірився на нього Санько. — Ич ти!.. Цить!! Не диши!! Отам біля дверей стоїть діжка — бачив?! Так я тебе навчу культури, душа твоя лягава!.. Я тебе вилікую... "Дохтор" тоже мені...
Іванов злякано зіщулився й більше не пустив і пари з уст. І, здається, від тих пір навіть перестав бути "стукачем".
Санько його справді вилікував.
Історія з Барбаровим була ще занадто свіжа, щоб не правити за переконливий мовчазний додаток до Санькових слів.
Іноді Санькові коники були менш шляхетні, але для камери були такі ж оглушливі й веселі.
Одного разу Львов дістав пишну передачу з волі. Харчову передачу. Цілого "сидора". Там були й помаранчі, й яблука, й гарна ковбаса, й франзольки, й різні "фиглі-миглі", й варення, й мід в глечичку... Але Львов не міг вкусити належно від благ тієї передачі, бо мав хронічну бігунку, яку хтось, до речі, назвав "революційною бігункою", нав’язуючись до партійного чину й "революційного" минулого товариша Львова. Та не мігши вкусити від благ, Львов, одначе, й другому нікому нічого не давав. Він повісив того свого величезного "сидора" на ґратах і дивився на нього, як та лисиця на виноград. "І око бачить, так шлунок не пише!". Санько тому Львову щодня прав його замазану білизну, заробляючи тяжким трудом півпайки хліба, квасив ту білизну в мисках та носив під пазухою до вмивальні полоскати, наражаючись на небезпеку, але навіть і йому, за його таку героїчну працю, Львов не дав ні рисочки з тієї передачі. Ну й Аллах з ним. Та передача була предметом заздрісного зітхання цілої камери, і вона ж була предметом різних двозначних жартів та кепкування.
Другого дня вранці Андрій прокинувся від якогось надзвичайного шуму, що збентежив очманілу голову. В камері, що занадто рано проснулася, клекотіла перепалка, відбувався якийсь скандал. Кричав Львов, і Гепнер, і весь "Біробіджан", як останнім часом хтось прозвав ту частину камери, де були розташовані жиди, а йому злобно й уїдливо відповідав "Азербайджан", як прозвали ту частину камери, де сиділи вірмени й перси, імітуючи совєтські республіки. Йшла війна... Виявилося, що у Львова вкрадено передачу. Торба висіла й далі, але передачі в ній не було. Ну, а так як до розбійників були в камері найбільше подібні вірмени й перси, своїм чорним виглядом і грізними очима, то спросонку підозріння впало на них. Перепалка, може, кінчилася б національною війною, коли б не загриміли засуви й це розітнулося несамовите й веселе:
—Маня-а!! На повєрку становісь!!
Всі стали "на повєрку". Цебто на звичайну вранішню перевірку, вишикувавшись у шість рядів.
Увійшов Пересада, найспокійніший і найсимнатичніший з усіх чергових корпусу. Він мовчки перерахував усі шестірки, пройшовши шереги з кінця в кінець, занотував у журналі і повернувся на правий фланг.
— Скарги й заяви є? — Запитав Пересада для проформи.
— Є... —тихенько й несміливо озвався Львов.
— Будь ласка.
— У мене... передачу вкрадено...
— Так? Добре. І на того ж ви думаєте? — запитав Пересада флегматично.
— Не... знаю...
Пересада нічого не сказав. Він помалу пішов понад шерегами, когось шукаючи очима. Так він дійшов до Санька Печенізького, що стояв у першім ряду. Дійшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину, наставився на Санька очима, — стояв і дивився, нічого не кажучи. І Санько дивився Пересаді в очі спокійно й наївно, й теж нічого не кажучи.
Після довжелезної павзи Пересада нарешті спитав:
— Навіщо ж ти це зробив, га?
Санько знизав плечима, посміхнувся Пересаді в очі з янгольською добротою й безподібно щирим голосом відповів:
— Їй-богу думав, що моя!..
Всі шість рядів закихкали, не витримавши.
Пересада:
— Гм... І де ж ти її дів?
— Здів!.. — сказав і воднораз здивувався Санько, як то черговий не розуміє, що робиться з передачею.
— З ким?
— Сам.
Пересаді не треба було пояснювати, що Санько бреше. Сам він її з’їсти і не міг, і не "здів". Він добре знав Санька, знав його "блатняцьку" душу, що якщо й забирає передачі, то не для спекуляції й не для того, щоб "здісти" самому.
Постоявши й похитавши головою, Пересада махнув рукою й пішов геть з камери.
"Маня" розійшлася.
Санько дійсно "здів" передачу, але не сам, Він опівночі скликав під стіл увесь камерний пролетаріат (яких чоловік тридцять), що зійшлися, як тіні, й обложили той стіл з усіх боків. Потім Синько зняв з ґрат передачу, уболіваючи, щоб вона не зіпсувалась, і приніс її під стіл. Там вони ту передачу й "зділи" гуртом. Санько нагодував за рахунок Львова всіх "страждущих і голодних".
Після бенкету Санько акуратно повісив порожню торбу на місце. Сам він опісля божився Миколі, що й "ріски в рот не взяв, хай вежа сказиться".
Після всієї цієї історії Львов, одначе, не подав виду, що гнівається на Санька. Як і раніше, Санько далі виконував роль прачки й заробляв у Львова півпайки хліба. І поводився так, ніби й справді ніколи нічого не трапилось. Раз тільки Санько запитав задумливо й зі своєю незмінною, наївною в таких випадках міною: