— Приведемо.
"Ця приведе!—захоплено глянув Сабантуй на могутню спину Христини Захарівни.— І не захочеш — підеш... Жити б з такою і горя не знати: нагодує й пригріє..." Тут Сабантуєва уява намалювала таке, що він аж спіткнувся на рівному.
— Он і віз наш, Христино Захарівно!—сказав, наперед забігаючи.
— Бачу... Не лізь тільки під ноги.
Побачивши "генерала", була трохи здивована, що такий молодий. Років тридцять, не більше. Та недовго його й роздивлялася: підійшла одразу до іншого. До Юрка, "ординарця". Той знову був непритомний. Схилилася над ним, доторкнулася до обличчя долонею.
— Та він же зовсім горить!—сказала жалісливо.— Вези швидше у двір!
" — А на пасіку?— нагадав Сабантуй.
— На пасіку потім.
І весь час, доки й до двору доїхали, йшла біля Юрка. Взяла потім на руки, понесла до хати.
— Оце жінка!— свиснув захоплено старшина.— Не інакше — татусь був ведмедем! Ото не її молодший брат вигляда з-за сарая?
Сабантуй не встиг відповісти: Христина Захарівна вже виходила з хати. Підійшла до підводи, руки наставила:
— Давайте, я і вас занесу.
— Що ви, я сам!— розгубився старшина.
— Давайте, давайте!— І не встиг старшина оком зблим-нути, як опинився на руках.— Ноги підтримуй!— скомандувала вже Сабантуєві. Той підхопив забинтовані ноги, щоб не гойдалися, поглядав втішено на старшину: а що? Ото так тобі й треба!
Занесли старшину не до тієї кімнати, де їв Сабантуй, а через сіни навпроти. Тут стояли два ліжка і стіл посередині, а на стінах над фотографіями висіли вишивані рушники. З усіх фотографій дивилася Христина Захарівна: де зовсім ще юна, де всміхнена, а де й серйозна. Сабантуєві хоч нема коли роздивлятися, а все ж устиг помітити дещо. Особливо оту фотокартку, де Христина Захарівна не сама, а вдвох з чоловіком. Гевал, не менший од неї, ще й руки — мов ті лопати. Чим же він їй не догодив?
— Отут і побудете, доки хоч трохи оклигаєте,— сказала Христина Захарівна, вклавши поранених.— А я сходжу на село: по фельдшерицю. Лікаря в нас і до війни не було, їздили до району, а фельдшериця лишилася.
— Німці сюди не навідаються?— запитав занепокоєно старшина: лежав під покривалом у самій білизні, наче в шпиталі! І дух шпитальний поширився по кімнаті — дух крові та йоду.
— Та чого б їм у глушину таку пертися! В добрі часи й то по тижню живої людини не бачили. Вони ще і в селі не були... %
Згодом почала збиратися в село: тривожив Юрко. Метався на ліжкові, кашляв, стогнав, намагався здерти бинти, що рудим панциром сковували груди. Ніс загострився, під очима почорніло, все просив води — не міг напитися. Сабантуй боявся, що хлопець не дотягне до вечора
— Будь біля нього!— наказала Христина Захарівна.— А я постараюсь пошвидше...
Вивела коней з підводою, по-чоловічому скочила на передок, цвьохнула — тільки тупіт розлігся. Сабантуй ще попередив, щоб не одібрали коней у тому селі, та Христина Захарівна тільки головою мотнула: хай лишень спробують! І Сабантуй одразу ж повірив, що ніхто не насмілиться.
Сидів коло Юрка, міняв часто рушник, в холодній воді •ламочуючи,— хлопець од того мов заспокоївся трохи. Дивився на нього, і серце стискалося. Наче над рідним сином сидів, хоч дітей у нього й не було. Хотілося, дуже хотілося мати синка, особливо в перші роки, коли одружилися, та Мокрина Петрівна, хай їй легенько тикнеться, так і не понесла жодного разу. Тільки даром старався... А вона ще на нього була і в претензії: ти, мовляв, винен у всьому! Бач, Де правда на світі! Та при чому ж той півень, коли курка ледача? Ляпнув якось Сабантуй, до живого допечений, що дай йому золю, він їй хоч сто синів принесе, так Мокрина Петрівна після того його поїдом їла. Як затримається де, так і накриває мокрою рядниною: "Признавайся, до кого заходив!" — "Та відчепіться од мене — до кума заходив!" — "Знаю я твого кума: знову до Варки заскакував, цап недоношений!" І так махне рогачем, біля печі орудуючи, що — не ухилився Сабантуй — голову провалила б!
А Христини Захарівни нема та й нема. Вже й година збігла, і друга. Сабантуй усе виймає годинника та одкриває срібну кришку, суціль медалями вкриту, ще й помережану не нашим письмом. Годинникові цьому й ціни не складеш: подарував його Сабантуєві один капітан, що його до санбату підвозив. Капітан був людиною веселою: куля в плечі, а він ще жартує, до молоденької сестри залицяється (це вже коли на перев’язку вели: з одного боку — Сабантуй, а з другого — сестра). Сабантуй його й до вокзалу підвозив, у санітарний ешелон. Як прощалися, капітан і спитав:
"Чим же тобі, папашо, віддячити, що ти отак возився зі мною?— лапнув по кишені рукою та й витяг за ланцюжок заморське оце чудо.— Бери, володій та знай нашу добрість танкістську!"
Дивиться Сабантуй на стрілки готичні, губами ворушить, час вираховуючи: таки довгенько немає Христини Захарівни. Чого б це вона так забарилася? Вже й старшина занепокоївся — спитав, де гвинтівка.
— Як де?— на підводі лишилася.
Старшина давай лаятись, хоч Сабантуй і вини особливої не відчував за собою. Куди ж голові тій про все пам’ятати, коли один поранений тяжко, а другий зовсім помирає! Та й нащо ота пукавка? Одстрілюватися? Дуже ти, чоловіче, постріляєш із неї, як підкотять танками! Бачив, як учора стріляли?..
— Та який з тебе воїн після цього?— кип’ятивсь старшина.— Оце ти так воюєш?
— А я й не воюю,— відповів Сабантуй.— Моє діло — возити поранених.
Старшина спересердя сплюнув.
"Поплюй, чоловіче, поплюй. Ось вернеться хазяйка, вона тобі наплює!"
Надворі смеркалося, коли врешті заторохкотіла підвода. І собака — раз гавкнув і вмовк: видать, що свої. Вискочив Сабантуй із хати, а Христина Захарівна вже повертає до ганку. В коней боки змокрілі, ходором ходять. І ще одна жінка на возі: зовсім старенька. Волосся сиве, й обличчя геть зморщене. Подає сумку, шамотить ротом беззубим:
— Потримайте, молодий чоловіче.
"Скільки ж їй років?— дивувався Сабантуй.— Не менше дев’яноста!"
З воза, однак, злізла самотужки — пошкутильгала до хати.
— Показуйте, де ваші хворі.
Возилася з ними до півночі, особливо з Юрком. Сабантуй у неї був за асистента: підтримував хлопців, подавав теплу воду, виносив закровлені бинти, Христина Захарівна в кімнату майже не заходила. Як побачила, що кров ллється з рани, зблідла одразу, то й вибігла в сіни. Поралася в другій кімнаті. Гріла воду, рушники подавала, жалісливо питала: