Виліз з-під воза — хлопці ще спали. Старшина зарився у сіно — тільки оббинтовані ноги біліють, а другий геть розметався і шинельку скинув — лихоманило, мабуть, палило вночі. І все на ньому мокре од роси: і бинти, й одежина. Прикрив його Сабантуй обережно шинелею, щоб не застудився на додачу, побрів до коней. Коні заворушилися, повернули голови — дивилися так, мов усе розуміли, тільки й того, що слова мовить не можуть.
— Чого не пасетеся?— тихенько спитав Сабантуй.— Наїдайтеся, хлоп’ята, бо хто знає, що нас жде попереду.
Коні мов зрозуміли, що сказав Сабантуй: потягнулися до трави, здуваючи росини.
— Отак воно краще,— похвалив Сабантуй.— Ну, пасіться та не заходьте нікуди, а я піду та розвідаю, чого воно так тихо сьогодні.
Хотів був прихопити гвинтівку, почувався б із нею певніше, та боявся потривожити старшину: гвинтівка лежала в сіні, на дні, щоб ненароком не випала.
Вибрався на просіку, пішов по своєму сліду. Тут давно, здається/ не їздили — од його лиш підводи слід, якби хто захотів, то зразу знайшов би. Ось трава прим’ята, а осьо і пісок — колеса замало не по маточину грузли, як ті коні й витягували їх! Іде Сабантуй, прислухається — ніде й не шелесне. Навіть птахів не чутно. Аж моторошно.
По сліду звернув поміж дерева — дивувався сам собі, як учора отут пробрався по темному. Хоча — як припече, то й крізь шпарку пролізеш. Прокрався до крайнього куща, обережно голову вистромив: що ж воно попереду?
Попереду поле — буряки зеленіли. Не інакше — радгоспні, бо скільки зору — буряки й буряки. І по тих буряках, по свіжій тій зелені — розкидані підводи. Та боком, та догори дном, а та без передніх коліс — зарилися в землю, мов хотіли сховатися, коні, люди в бинтах — лежать, наче поснули. По всьому полю розкидані, вважай, весь їхній санбат,— і лікарі, й поранені, і їздові, й медсестри,— тепер уже мертві всі. Як бігли, так і падали, бо косило ж підряд: бач, скільки довкола вирв! Усе поле подзьобане. А ще трохи далі, там, де дорога, якою вони вчора з лісу і вибрались, якісь застиглі машини. Одна, друга, третя...— по всій дорозі, на буряковому полі. Придивився Сабантуй пильніше — танки! Та не наші — німецькі, з хрестами на плямистих боках. Так он хто їх цю ніч колошматив! Стережуть тепер, щоб ніхто не втік, чи по праведних трудах спочивають? Сабантуй не став чекати, доки танкісти проснуться,— задком, задком та знову до лісу.
Назад майже біг.
— Де був?— зустрів його старшина. Давно, мабуть* проснувся, а їздового немає, то всякі думки й лізли в голову. Дивився підозріло й гвинтівка в руках: під сіном знайшов.
— Ходив у розвідку,— відповів Сабантуй.
— То й що?—недовірливо старшина.
— Туди нам потикатись не можна — танки кругом... І весь санбат лежить покотом... Викосили всіх... Так що нікого тепер здоганяти...
Старшина, видно, повірив. Глянув спідлоба, попросив тихо:
— Пробач.
— За що пробачати?—вдав, що здивувався, Сабантуй: помітив усе і гвинтівку помітив.— Ти в мене вроді нічого не брав...
— Пробач, що недобре про тебе подумав,— пояснив старшина.— Прокинувся, заглянув під воза, а тебе немає... Ну, я й подумав... Що ти ноги на плечі та й подався додому... А нам, батю, без тебе хана. Отут би й подубіли...
"А таки подубіли б",— згодився про себе Сабантуй і, може, вперше подумав... серцем відчув, які вони безпорадні обоє. Як немовлята... От кинути їх — так обоє й загинуть™ Йому аж в очах запекло, аж зашкрябало в горлі, і, щоб приховати як-небудь збентеження, він удався до жарту:
— От і неправда твоя, старшина: я б, може, і втік, гріха таїть нічого, була така думка, так якби ж не коні та віз! Коней кидати жалко, а вас же не поскидаєш із воза? Тож тримайся його, старшина: доки ти на возі, доти і я біля тебе...
— Та вже буду триматися,— гірко всміхнувся старшина.— Недаремно ж ти вчора хотів нас повитрушувати...
Заворушився і другий: прийшов нарешті до тями. Закашлявся: губи почервоніли від крові.
— Пи-ити...
Голос тоненький, як пташине цівкання. "Скільки ж тобі років, вояче?"
Дістав баклажку з водою, підняв хлопцеві голову:
— Не спіши, а то захлинешся.
Напоїв, витер пораненому губи бинтом, поцікавився:
— Як же тебе, хлопче, хоч звати?
Той звів на Сабантуя очі. Довго не відповідав, наче не міг пригадати, а потім прошепотів ледь чутно:
— Юрко...
— Добре ж тобі, Юрку, дісталося — усі груди в бинтах!
— Не журися: будемо жити, солдате!— втішив товариша старшина.— Якщо одразу не вмер, то сто літ тепер житимеш. Ще й весілля згуляєм... На весілля покличеш?
Юрко мовчав. Дивився на старшину так серйозно і пильно, що той зніяковів. Закректав, скрутив цигарку. Сабантуй прикрив хлопця шинелею, запитав старшину:
— То куди будемо їхати?
— їдь куди знаєш!— сердито процідив старшина.— Хоч до чорта в зуби!
Дістав з кишені кресало і гніт, став щосили бити об кремінь. Іскри так і сипалися, а гніт не загорався.
— Одсиріли,— сказав Сабантуй.— Зажди, я сірника знайду.
Старшина продовжував затято лупити кресалом.
Сабантуй зловив коней, запріг. Сам ще до ладу не знав, куди має їхати: німці й позаду, й попереду, а за нашими і слід прохолонув. Був би сам: кинув би к бісу коней і воза — та й зашився б у якесь найближче село. Переждав, пересидів би лиху цю годину, а там було б видно. Може, одягнувся б у цивільне та й подався б додому. Отак і отак, Мокрино Петрівно, навоювався по самісіньку зав’язку. Позбувся всіх моїх командирів: одні серед поля лежать, інші на схід біжать — приймай тепер під своє командування...
Прийняла б, де поділася...
А зараз не може: поранених двоє. Знову згадав слова старшини: "Нам, батю, без тебе хана",— і відчув: нізащо їх не покине. Сабантуй не з таких. Та це все одно, що дітей малих кидати! Серця треба не мати, не кажучи вже про совість!.. І так розпалився на того, уявного, без серця та совісті, що попався б він зараз Сабантуєві — убив би його і не поморщився.
— Ну, ти, заразо!— люто закричав на коня ще й хвиць-нув по морді.— Все ти вибрикував би!— Хоч кінь і не думав брикатися.
Спершу їхав навмання, через ліс, якоюсь давньою дорогою. Не озирався назад — відчував якусь навіть неприязнь до старшини. "їдь куди знаєш! А коли що, то з кого спитають?.. Тобі добре отак, лежи й не думай нічого, а тут голова іде обертом!.."