Вже обговорено всіх альбабарінів та пустельників, навіть Сашкові кісточки обсмоктано — далі нікуди. Навіть книжки намагались читати у тих кущах!
Уже й тутешні мешканці почали на них підозріло зирити, а майстри все не подавали знаку. Утім, чого ж: із даху на вулиці Поштовій-Більшовицькій тільки те й робили, що гримотіли та стукотіли!..
Аж під вечір, до якого дівчата недосиділи й порозходились, коли виморена чеканням Софійка трохи забула про сьогоднішню операцію, загадкові ремонтники врешті завалилися до квартири!
Софійка мало не здохла від нетерплячки, поки Сашко з татом неспішно переодягались, довго хлюпались
у ванній, три години розповідали, як вони потомились і як мусили робити дах ще двом сусідам, котрі й собі захотіли ремонту!..
— До речі, нам навіть заплатили! — поклав Сашко на стіл гроші.
— Якби ми відмовились, нас би не зрозуміли! — виправдовувався тато, захищаючись від здивованих маминих і Софійчиних поглядів.
Що ж, і то правда.
— Все, годі! — заволала Софійка. — Діставайте вже те, ради чого заварили цю кашу!
— Кашу? — робить невинні очі тато. — Ні, нам давали не кашу, а картоплю з м’ясом!
— Ну та-а-ату-у-у-у! — Софійці зовсім не смішно.
— Ах, Квашу? Ні, Григорія Борисовича сьогодні ми не бачили й не чули!
Нарешті вони з Сашком викладають із робочої сумки зашитий у брезент пакунок.
59. ШАХ І МАТ'
Знахідка чисто родинна, і вона справедливо має належати не скупердяєві Кваші чи будь-кому з мешканців будинку, а — їм, Щербаням-Щербанівським! Ну, хіба що іноді даватимуть на виставку в галерею!
Двоє змальованих олією полотен без рамок і підрамників. На одному, згідно з підписом на звороті, красується "Бравий козак Олександр Щербанівський. 1919 р.". Напівжартівливий веселий малюнок з усміхненим
З/
вусанем у сонячному брилі. Другий малюнок не менш веселий: "Кумася Вікторія Щербанівська. 1919 р.". У яскравій квітчастій хустці, розкішній вишиванці, теж щиро усміхнена! Що ж, дев’ятнадцятий рік: ще всі живі, сім’я ще разом!.. Софійка ніколи не бачила Хазяйки такою щасливою! З іншого боку, може, це знак? Що сім’я нарешті знову разом? А так тобі, Квашо, а так! Не все тобі дісталось, не все вдалося спродати з її, Софійчиного, спадку!
Були також кілька родинних світлин: здебільшого такі ж, як і в Настіному бутлі, але з підписами! З Русалонькою тоді вгадали: на фото була таки вона, Софія Щербанівська. Як і з самим Мокренком. Цікаво, до речі, що себе на звороті він підписав так: "Юліан Мокренко, по пашпорту і за прийомними родителя-ми — Сирівець, по рідному отцю-бандуристі — Мокрий, а по сердечній синівській спорідненості — Щер-банівський". Ого, який лабіринтик! Отже, Софійка не була надто далека від істини, коли вважала Мокренка сином пані Вікторії! А щодо прийомних батьків... Не інакше, як ідеться про тих самих адвокатів Сирівців, яких згадувала колись екскурсоводка серед свідомої української інтелігентської громади міста! Світ тісний, усе пов’язано, нічого нема випадкового...
Кілька листів із нотами і невеличкий аркушик, на якому Юліан Мокренко описав Левка Щербанівсько-го. "Се дуже делікатний і чулий чоловік. Однолюб у всему: від подружжя до рідного краю. Грубості з його вуст не почуєте ви ніколи жадної. Найтяжчі вирази, які коли-небудь злітали з його вуст, це хіба "квадратовий дурень" та "свинське ідіотство". Пробував колись-то писати поезії, але віршувальник з него не дуже. Більше має хист до гумору та сатири. Робить записі і народних сміховинок".
— Тат, якщо не рахувати останнього речення, це наче про тебе! — стішилась Софійка.
— Ну, мав же я в когось удатися! Чого б не в дідуся? — цвів і пахнув щасливий тато.
Він так надихнувся тим, що нарешті й у нього є родичі, негайно ж написав листа в Казахстан за вказаною адресою, відпросився з роботи й поїхав на пошуки в обласний архів!
Уже ввечері першого дня тато радісно звітував Со-фійці, аж розривалась слухавка:
— Доню, знайшов!
— Що знайшов, татку?
— Відомості про нашого пращура! Отого, котрий, ти розказувала, не присягнув Катерині другій!
— Та-ату! Давай без гумористичних передмов, будь ласка!
— Той козак — Щербань Самійло!
— Ти хотів сказати, Щербанівський?
— Я хотів сказати те, що сказав! Як ти й просила: без передмов! На Щербанівських прапрадід переписався, коли приймав дворянство!
— Тобто баба Настя...
— Атож: баба Настя, нехотячи й сама того не знаючи, повернула нам справжнє прізвище!
Оц-це то та-а-ак! А вона, Софійка, ще й сміла на це прізвище нарікати!
— Утім, тату, що дивувати? Он прадід композитора Петра Чайковського — теж насправді козак Чайка!.. — як добре, що останнім часом довелося багато читати! Правда, якби ще хоч трохи тямити в музиці, яку той Чайковський писав...
— Софійко, я ще хотів, — під кінець розмови тато зненацька посерйознішав, — порадитись... Який би мамі зробити сюрприз?.. А то знаєш, виходить, ніби зараз я вже на перший план вийшов, а вона мовби в затінок відступила...
Ну, мамі трохи затіночок не завадить, надто ж після тих кухонних розмов, про які тато й не відає, але... Але який тато чуйний та делікатний!
— А вона ж для мене завжди — центр Всесвіту! Просто казати про це забуваю, а треба!
О, тут уже тато забалакав дуже правильно!
— От уяви: приїду з квітами і на весь світ скажу їй: "Наша люба матуся"!..
— Щось романтичніше! — аж скривилась дівчинка.
— От я —дурень квадратовий! Краще "Моя найкраща і найдорожча"!
— О, це буде діло!
У тата чудово вийде і без її, Софійчиного, керівництва!
— І якогось вірша прочитав би! — додала все-таки від себе. — Тільки не свого, а... Вона Василя Стуса і Василя Симоненка любить! Каже, що в них любовна лірика, як її... потужна, чоловіча!
— Ти що, так і каже? Господи, скільки ще в ній таємниць!
— А в тобі, татусю, виявляється, багато прихованої романтики! Винось її на люди частіше!
— Згоден, Софійко. Так і буде!
— Ага, і ще, до речі! — згадала і сама вразилась: — Мама якось говорила, що й Василь Симоненко по мамі Щербань!
— Невже? Після такого вже гріх не бути романтиком!
А так нам усім і треба, а так!
— І ще: Симоненкам, точніше Щербанівській гілці його роду, теж було надано за козацькі заслуги дворянство. Але Василь жартував, ніби дід ту дворянську грамоту скурив на цигарки. Що це значить, як думаєш?