— Знаю: вони у нас, я щойно дзвонив Сніжані. Через це й завернув саме сюди по дорозі з Леськовичів. Нам з тобою слід перебалакати наодинці!
Ой! Такого швидкого повороту у стосунках з дядьком Сергієм вона аж ніяк не передбачала! Якщо одвер-то, здається, навіть не мріяла! А коли ще відвертіше, то навіть злякалась! Власне, боятись нічого: щойно вона подасть команду, Сашкові сестри у вітальні піднімуть такий ґвалт, що Пустельникові не тільки перехочеться з нею балакати, а й надовго пропаде охота зраджувати дружину, але... Але як після того їй, Софійці, жити? Як після того вірити людям, як закохуватись отак, як було досі: самовіддано, без взаємності, до кінця життя?..
— У вас же, — нарешті спромоглась на слово, — дружина... І син...
— Аяжпро що? Вони нізащо не мусять знати! І дуже добре, що про це не знатимуть твої батьки! Уявляєш, вони звідкись десь відшукали номер мого телефону!
— Батьки?
— Хрещені батьки, тобто пахани, чи як там ще називають тих мафіозі? — городив щось несусвітне Пустельник. — Звісно, раніше ні з ким я не мав нічого спільного, то й номерів моїх вони не могли мати! А це раптом — і я, й Елеонора сьогодні отримали купу дзвінків! І всі з погрозами!
Нарешті знетямлена Софійка, похитуючись, відступила вбік і звільнила Сергієві дорогу на кухню. Господи, він же про картини! Про них зібрався побалакати!
А вона!..
Дядько вів своєї:
— Погрожують запроторити за ґрати, ну, й інші дурниці... Звісно, ми на те не зважаєм, і заяви забирати ніхто не збирається. Але, признаюсь тобі, все це не дуже приємно чути...
— Уявляю! — Софійка вже оклигала і повернула собі здатність мислити.
—Утім, я прийшов сюди з іншим, але ти ж — мужня людинка, правда? І вислухаєш спокійно, і не скажеш нікому... Цієї маячні, цих погроз-страшилок ми не візьмем до голови. Гаразд?
— Звичайно! — ні, краще все-таки про поїздку лісами Вербовського ие розповідати й Пустельникові! — Як ви до того, щоб чаю випити?
— О, було б чудово!
Софійка, забувши, що кілька хвилин тому збиралась лягати спати, радісно кинулась до чайника.
Стало веселіше. І як же обоє скривились, коли у двері знов тихенько застукали! Батьки з Ростиком? Так швидко? Перебили таку секретну розмову!..
— Ще не спите? — цього разу на порозі стирчала баба Валя.
— Ні... Ну, тобто, збираємось... — рішуче перегородила вхід Софійка.
— А я свіженьких пундиків напекла, мої мужчини всього не подужають: в одного цукор підвищений, а Фантик з рибкою любить... То вирішила вам занести!
— Дякую... — взяла тарілку й розгублено затопталась у коридорі.
— О, чую, у вас якраз і чайник закипає? — підморгнула сусідка, намагаючись зазирнути Софійці через плече на кухню. Чайник саме став озиватись.
Але тут же замовк: видно, Сергій поспішив прийняти.
— Та, то... То вам здалось!
— Гм... — розчаровано протягла баба, все ще маючи надію потрапити до кухні. — Що мій Ростик?
— Ростик? Вони... Вони з мамою і татом ще не прийшли від Сніжани! — зоставалось тільки випалити всю (ну, хай не зовсім) правду.
— Досі нема? Ти в міліцію дзвонила?
Може, варто? Після останніх подій... Але точно — без зайвих свідків-сусідків!
— Бабко, не лякайте, і так проти ночі тоскно!
— То я з тобою побуду, поки вернуться!
— Ні, спасибі! Я вже лягатиму! — делікатно відтіснила бабу Валю до виходу.
— А-а-а! Ну, тоді на добраніч!
Сусідка врешті пішла. Ух, здається, Пустельника не завважила! Софійка і з полегшенням, і ніяково повернулась на кухню: брехати все-таки не любила.
— Вона що, таємний агент? — насторожено кивнув у бік дверей Пустельник.
— Та наче ні. Пундиків ось принесла. Якраз до чаю.
— Бо тільки приходжу сюди з музейною справою, так і вона тут!
— Справді!
— Та пожартував я! Сідай! Будем чаювати!
Леле, він налив їй чаю! Він її запрошує до частування! Майже як у ресторан! Усе-таки жаль, що між ними ніколи нічого не може бути!..
— То які ще новини? — вмостилась біля чашки.
— Уявляєш, вони б’ють на те, що ми не зуміємо нічого довести! Хочуть доказів? Будуть їм докази! Є в мене деякі припущення... Підозрюю одного знайомого художника, що саме він малював їм копії...
Боже, він розмовляє з нею, як із дорослою!
— Ви гадаєте, він у цьому зізнається?
— Можливо. Адже, копіюючи картини, він міг не знати, що ті з музею. Або що вкрадуть саме оригінали, а не копії... Словом, піти за свідка...
— А якщо не захоче?
— Треба допомогти захотіти!
— Як? Шантажем? Теж залякуванням?
— Софіє, ти своєю чесністю вже й мені на совість давиш! Ти вважаєш, це надто брудно?
Чесність!.. Вона має вплив на його совість!..
— Брудно, але... Боюсь, іншого виходу нема!
— Розумієш, я тут дещо прикинув... Треба задіяти когось, кого він не знає...
— Мене? Я готова!
— Причому бажано з тим не затягувати: щойно запахне смаленим, він може зникнути з міста!
— Кажіть, що робити!
Далі перейшли на шепіт, і якби, наприклад, баба Валя чи хто сторонній підслуховували під дверима, то сприйняли б його як розмову звичайних закоханих. Що ж, якщо буде потрібно, то ради нього, тобто для конспірації, Софійка мужньо зіграє і таку роль!
— А тепер я побіг. Бо вранці на Київ: у мене там є знайомі на телебаченні, хочу і їх задіяти!
— Повороту назад немає, — захотілося повторити слова бабусі Щербанівської, почуті уві сні. — Є тільки дорога, яка виведе на світло. 1 не збочуймо, чуєте?
— У жодному разі! Згоден на всі сто! — Ні, тільки найкращий чоловік може так відповісти!
— Щасливо, дядечку!
— І тобі триматись, друже! — Він потис — ах, як ніжно-міцно потис! — її руку. — Тримаємо в таємниці, егеж? Па-па!
Дорогий гість уже давно зник у темряві ночі, а Софійка все стояла в коридорі, гупала своїм схвильованим сердечком на цілий Всесвіт і тулила гарячі долоні (ота, яку він потис — гарячіша!) до щік. Усе-таки вона найпалкіше і найбезнадійніше у світі закохана!.. А може, не найбезнайдійніше? Гм... Залежить і від того, як розуміти компліменти "мужня людинка" та "друже"...
31. ТеЛеСИК ПРОТИ качечки
Через дощ плани мусила поміняти. По архіви йти не випадає: по-перше, Елеонорі після вчорашнього навряд чи хочеться когось бачити, по-друге, вчора, поспішаючи до Сашка, Софійка не домовилась із музейницею про наступний раз.