— Ага, плюс іще п’ята: камінь у куртці в авто’! — скрушно похитала головою спостережлива Віта.
— Сонце — так! — підвела очі й намагалась глянути просто в очі небесному світилові. — "Сонце, здрастуй!" Так, здається, в Коцюбинського...
— І до зір звідси ближче! — піддалась поетичному настроєві Леся.
— А ви Олени Гаврилівни хіба не чули? — це, відхекуючись, уже наближалась Ліда Василівна. — Цією дорогою не лише проганяли полонених татарами українців. Сюди ж вів, сказала, і легендарний Чумацький шлях. Тут же недалеко й сіль добували...
— А чумаки орієнтувались за Сріблястою дорогою, тобто за зоряним, уже небесним Чумацьким шляхом! — дометикувала Софійка.
— В нашому селі його ще назива’ Божою або Журавлиною дорогою! — вставила Віку-ку.
— Прикольна в тебе подружка, — змовницьки нахилився до Софійчиного вуха Альбабарін, — Завжди щось як скаже! А рум’янці які!
Софійка збентежено кивнула, і собі червоніючи. От як, як тут перевести його погляд на аристократично бліду шкіру Леськи Радзивіл?!
— А фортеця ж де? — підоспіла з доречним запитанням Леська.
— Десь далі, я так розумію... — розгублено оглянулась довкола Ліда Василівна. — Я ж, признатись, Олену Гаврилівну теж до кінця не дослухала... Бо їй саме дочка зателефонувала, щось із тушканчиком удома не впоруються чи що... Зате, діти, маємо змогу помилуватись справжнісіньким жайворонком у дикій природі!
Вчителька показала кудись угору. Це було в прямому розумінні пальцем у небо: довелось довго й пильно вдивлятись, щоб нарешті помітити у високості
сіреньку крапочку-грудочку. І ще довше вслухатись, щоб почути його спів: сріблястий передзвін, яким та грудочка бриніла.
— Родина горобцеподібних, жайворон польовий, — виспівувала й собі Ліда Василівна. — Народні назви: жеврінок, джайворонок, жайворошок, шкаворонок, трепещук... Ще підборозня: мабуть, від того, що в полі, під борозною, отже, мешкає!
— А в нас ще кажуть на нього набогастійко і моли-бі, — несміливо додала Віта.
— Просто марабу якесь! — розсміявся Алі-баба.
— Це від то’, що в небі стоїть і — наче молиться Богу! — засоромлено пояснила леськівчанка.
— Треба запам’ятати! — вражено похитала головою біологічка. — І всі запам’ятайте! Бо ж і птахи, і назви — це все...
— ...Наш рідний край! — продовжили улюблену вчительчину фразу Леся, Дмитрик і Софійка.
— Але де ж усе-таки розрекламована Оленою Гаврилівною Капу-Кермен? — переймалась Радзивілка.
— Жаль, але шукати фортеці зараз точно не станем! — резонно підсумував Іваненко. — Бо так моря сьогодні й не побачимо!
— Підтримую! — кивнула Софійка. Хоч вона, крім гір і моря, ніколи не бачила і справжніх фортець. Добре, що залишила куртку з Сашковим камінчиком в автобусі, й тепер загадковий бумеранг не тягне її до бійниць-кам’яниць і не відволікає від головної русалчиної мети!
— Хоч із татом сюди ми ще приїдем! З обмундируванням! — підморгнув Дмитро Софійці. — І фортецю знайдем, і якого цікавого залізяччя пошукаємо!
Софійка знову зачервонілась, уже від того підморгування. Іваненко вважає її спільницею в археологічних
пошуках і, мабуть, не тільки в них! "Хіба ти не помічаєш, що насправді..."
І з Альбабаріном — перша розмова!..
І море ще ближче!..
Переможно всміхнулась. Так, певно, усміхався кошовий отаман Іван Сірко, коли писав у листі до кримського хана (аж тепер вернулось-прокрутилось у голові те, що встигла прокричати вслід Олена Гаврилівна): "...завітаємо у Кримську державу через самий Перекоп, виломивши й відчинивши в ньому собі ворота, масм-бо до того певний спосіб..."
9. НАРЕШТІ!
Чим нижче опускалось над просторами сонце, тим вище і нетерплячіше підстрибувала Софійка на сидінні.
— Ну то де ж воно, де? Коли і як покажеться вперше?
— Якби ми їхали зразу до Ялти, — вкотре товмачить класна керівничка, — то це було б незабутньо: його синій клапоть з’явився б удалині між зелених гір, і ми б милувались ним кілька годин, перш ніж під’їхати. А оскільки наш маршрут починається з Феодосії, то прибуваємо з материка, і море побачимо лише по приїзду!
Ой, ну це ж неможливо!.. І чого Ялта — кінцевий пункт їхньої мандрівки? Егеж, Ліда Василівна пояснювала, що так буде цікавіше, бо вони побачать кримські принади поступово. Як сказала б математичка Оксана Олегівна (ох, як добре, що зараз літо!), по висхідній. Але ж як до того дожити, Господи? Софійка відколи вже марить і хваленою горою Демерджі, і своєю тезкою кам’яною Русалкою з Місхору, і...
Краєвиди ставали все незвичніші. Навколо коливалися травами (біологічка Ліда Василівна каже, що трава так і зветься: колива, тобто ковила!) вже не поля, а неорані степи. Можливо, правічні, цілинні, з буйволами і отими, як їх, кіньми Пржевальського на своїх просторах! Це ж про такі дикі степи Гоголь писав, що від козака на коні, тільки шапку видно!
Буйвола жодного не трапилось, але каменюччя у степах ставало все химерніше й колоритніше. Софійка пильно вдивлялась — чекала чогось не знати чого. Он удалині завмерла хмарка брудно-коричневих овець із пастухом, себто чабаном, посередині! А там — і будівля якась, певно, їхня кошара!.. Уже й Віку-ку нічого не коментує, бо сама усе вперше бачить. Ох, чом же не приходить на пам’ять жоден доречний віршовий рядок?
Озерце... А кручі вдалині все вищі, це вже, мабуть, і є справжнісінькі гори! Ой людоньки, які дива, яке щастя!.. Ех, і дурний же Сашко, що не поїхав! Бідний Пустельник, що мусить паритись десь у столичних нетрищах!
А он чайки! Перші романтичні вісниці моря? Ліда Василівна зразу ж проголосила їхні назви: ці, що на материку, — чибіси, морські — мартини... Лиш Софійка не вловила, котрі з цих назв народні, котрі наукові. Колись у дитинстві бабуся Ліна співала їй про чаєчку-небогу, що побивалась над своїми дітками (знову згадала Вітину розповідь про спалену лебідку)!..
Чайки, правда, виявились не такими вже й романтичними: білі ворони — це не про них сказано?
За поживу б’ються, видирають одна в одної. Чисто як люди...
...Боженьку, так он же воно! Так пильнувала, і все ж — проґавила перше побачення!
Збоку тягнулась блакитна смуга. Та яка смуга — простір аж до самого обрію! Жовтий піщаний берег, пообтикуваний подекуди зеленими очеретами, і синє-синісіньке — воно!