— Ти про кого, Ір’? — дивно, як це Віта ще тут не втаємничена!
— О, вона повний молодняк любить, правда, Соф’? — розкидала пальці віялом на столі Завадчук.
— Думаю, на свіжий лак інкрустація гречаними крупами дуже підійде, — холодно промовила Софійка й сипнула на Ірчині пазурі жменю неперебраної гречки. — Дякувати не треба, краще йди поможи на кухні, там уже зачекались!
— Дівчата, кухарка просить крупів, — із кухняного намета викотилась Олена Гаврилівна. — Іро, ти, здається, чергуєш? Що там у меню на сніданок?
— Блі-і-і-ін!... Таку!.. Тя... Та...Та! Я тобі... — затиналась шокована Завадчучка.
— Не бліни, Іро, а млинці треба казати! — по-своєму зрозуміла вчителька. — Отже, млинці й кутя? Ми, будучи студентами, також перлову кашу так називали. Ду-у-уже добре! Смачно, поживно, і талії не вадило, й головне — як символічно! Кутя, дівчатка,
це ж — страва, якій шість тисяч років! Мак, пшоно, пшениця... Це ж найдренніші страви, якими частувала колись представників свого роду мати —береги и я з полив’яних розмальованих мисок!..
Олена Гаврилівна так і не встигла зрозуміти щодо чого, бо їй саме подзвонила невісгка. Здається, такий ранній дзвінок стосувався тушканчика...
Утім, Софійка того не чула: пішла виливати свої печалі улюбленій річці, себто, сказала б Віта, пустити їх за водою.
48. червоні ворота
Найбільше на цих емігейських Червоних Воротах Софійці подобалось лазити скелями-берегами. Все вишукувала в камінних узорах сліди віків: ось розплавлена магма лишила темні смуги, ось круглі виямки-вирви — їх століттями вибивали загублені у воді піщинки чи камінчики... А онде, на вершині скелі, — шипшиновий куїцик з уже ледь підпаленими сонцем ягідьми!.. Лиш тепер помітила, що багато каменів, коли мокрі, набувають червонуватої барви. Так он чому Червоні Ворота!
А камінчик-талісман, подарований Сашком, —таж він, очевидно, із цих, із тутешніх червонуватих скель? Бо тут, біля цього мокрого каміння, він аж одсвічує червоним! Це завдяки йому вона повернулась у цю красу! Адже коли вперше потрапила в Емігею, нашептала йому своє бажання сюди повернутись! Жаль, що не встигла нашептати цього про повернення в Крим, особливо в омріяну і звідси вже аж наче примарну Ялту, бо тоді якось було не до того!..
Іїт, дурний Сашко, що відмовився поїхати в Емігею, а то все б тут із ним обнишпорили! Сьогодні позичила в Дмитрика бінокля, й тепер вона побачить і те, до чого не можна підійти ближче!
Полізла через хащі на дальші скелі. Приклавши бінокля до очей, вдивлялась проти течії, милувалась вируванням хвиль між камінням. Отой камінь, здається, пливе? Чи то, може, перевернутий човен?
Раптом у піні хвиль неподалік пливучого каменя майнуло весло. На мить виринула чиясь голова — і знову зникла у пінистому котлі. Ще за мить із водяного вирування виборсався юнак, через силу добрався до перекинутої байди — то таки був не камінь!
Юнак вправно осідлав байду і якийсь час навіть майстерно маневрував між порогами. Хоч давалось йому це надзвичайно тяжко: байда була трьохмісною, а він у ній чомусь плив сам, та ще й — Софійка вже розумілась на тонкощах обмундирування — без так званої спідниці, яка мала б не пускати туди води. Втім, що помогла б спідниця, якщо вода все одно затекла б через два інші, незайняті, посадкові люки?..
Ось байду перекинуло знову й понесло окремо від весляра. На каяку чи одномісній байді він би просто перекрутився у воді разом із човном і виринув би, не випадаючи, але тут такого зробити просто не міг!
Софійка марно чекала, проте човняр ніяк не виринав. Господи, що робити? Гукати на поміч? Але поблизу нікого, і потерпілий далеко, поки добіжать...
Софійка підсвідомо стиснула в жмені чомусь зараз аж дуже червоного камінчика, притулила його до серця, і той, здавалось, забився в унісон із її прискореним пульсом. "Врятуйся, врятуйся, врятуйся! — волала всією душею. — Повернись, повернись, повернись!" — стискала свого оберега.
Є! Невдаха-байдарочник знов уже був на поверхні, знов заскочив у човен...
І — знов перекинувся, ударившись об черговий поріг, і знову щез у клекоті хвиль...
"Повернись, повернись, повернись!"
Ось він ще раз виринув, цього разу вже ближче до берега — гайда, вилазь на камінь, вибирайся на сухе!
Але юнак, очевидно, заповзявся виловити байду, тож укотре кинувся у водяне — виходить, і таке буває! — пекло.
"Повернись, повернись, повернись!"
Тепер усе видно й без бінокля. Знову переворот, знов над водою тільки весло...
"Повернись, повернись, повернись!"
Нарешті сердезі вдалося прибитись до берега в човні. Він вибрався із байди і з останніх сил, накульгуючи, але все-таки переможно, волік її прибережними скелями.
Леле! Аж тепер Софійка усвідомила значенця бабусиного вислову "сам на себе не схожий": усеньке обличчя хлопцеве було заюшене кров’ю!..
— Допомогти? — перестрибуючи зі скелі на скелю, побігла назустріч.
— Та дякую, все класно! — відказав охриплим від напруження баритоном.
— Андрій?!
— Що, не впізнала? — закривавлене обличчя втомлено усміхнулось знайомими білими зубами. Ну вічно їхні зустрічі відбуваються за якихось ненормальних обставин!
— Бачив би ти себе в дзеркалі! Весь побитий! — відібрала в хлопця весло й намагалась підтримувати байду. Хоч руки тремтіли, і це вдавалось не дуже.
— Гм, справді! — тернув тремтячою долонею чоло
й побачив кров. — Трохи каменем, видно, зачепило... Я й не відчув нічого...
— На ось, витрись! — облишила весло, дістала з кишені пачку мокрих серветок, тремтячою рукою легенько промокнула його лоба. — Ого: на голові аж дві рани!
— Тільки дві? А крові, бачу, як із бугая!
— Та ти... Ти чого?... Ти поводився, як... Ти ж повний бовдур! Чого тебе понесло цією байдою? Ще й без спідниці!.. І сам!
— І справді здуру! — Андрій зітхнув і, мабуть, аж тепер відчувши смертельну втому, знеможено майже упав на камінний виступ. Якраз на той камінь, де перед цим сиділа Софійка й де нині лежав забутий нею бінокль. — Попросив у хлопців так, для приколу... Думав, прокатаюсь разок, я ж майстер, усе обійдеться...
— Майстер! Самовпевнений дурень, а не майстер! — Софійкою досі трусило від пережитого.