Кам'яний ковчег похитнувся. Башта скрипіла і хилилася, як щогла. Щоб не впасти, Рикіла сідав і повз униз, чіпляючись за сходини.
Конопляний дим розбуджував гострий голод. Комес розбовтував борошно в холодній воді, жував сирий горох, боби. Боячись озвірілих солдатів, Рикіла Павло не зважувався відкрити кашовару таємницю особливого складу.
Солдати ставили сільця на щурів, ворон, горобців. Перси, висохлі як мумії, нудились в безнадійній тузі за мачухою, а все ж батьківщиною і билися за билинки трави на дворах фортеці. Готи спали цілими днями, коротаючи безрадісну старість. Солдати з імперських горців грали в кості на уявні ставки.
Один із солдатів Рикіли, згадавши давній спосіб кочовиків, надрізав вену в коня, щоб напитися кр^ві. Обережно так можна проробити кілька разів, не зашкодивши коневі. Кінь залишився живий, але кіннотника зарізали: він скористався власністю товариша — і з'їли його коня, тепер без хазяїна.
Поштовх плечем — і фортеця впала б, як гнила халабуда.
Нікому не треба.
Відійшли останні плоти. Правий берег спустів. Двоє людей, вилізши невідомо звідки, зіштовхнувши в ріку колоду і, чіпляючись за вертку опору, попливли через Дунай. Вони, полоняни росичів, сховалися було, та в останні, хвилини вирішили поміняти Долю, обравши невідоме майбутнє...
Військо-місто йшло на північ. Тисячі коліс залишали широку дорогу. Не скоро заросте раз пробита дорога, не скоро затягнуться глибокі колії, що прорізали цілину.
Та чи затягнуться?..
— Багато взяли, багато... Не думав я, ведучи військо від Росі, що таке нам пощастить узяти. А людей ми зберегли. Ромеї слабкі, їхня слава — порожня слава,— говорив Ратибор.— Ми досягли всього. Радістю зустріне нас земля. Хвала нам буде від князя нашого Всеслава. Та на душі в мене смутно.
— Чи пам'ятаєш, князю,— спитав Малх,— що Всеслав сказав Колоту-відуну після хозарського побоїща?
— Пам'ятаю. Війську великому — справа велика. Віщий наш князь. Справа здійснюється. У степ ми вийшли. Далеко від старого кону літають росичі. Від великих справ новий вітер віє в наших старих лісах, на наших старих полянах.
.— Не було такого,— сказав Крук.— Ми побачили не бувале для роського ока. У серцях у нас, у наших душах здобич, не знаю яка. Дня вчорашнього ви не повернете, ні, не повернете, други-браття, як не бути на старості молодим. Людей ми взяли, багато людей до нас з доброї волі пристало. А ось він, молодий,— Крук показав на Мала,— жінку собі добув чужу, рід від неї поведе. У мене, старого ворона, душа думою ворушиться. Нові птахи будуть, новий щебет буде в них.
З любові до Ратибора Крук змовчав, що є в обозі дівчина, яка зве себе княжою.
Той берег, імперський, здіймався над Дунаєм скелястими обривами. Два ромеї, що зважилися на нове життя, завершили важку переправу. Безсилі піднятися на ноги, вони мертвими тілами відпочивали на самому прузі ріки.
— Ось вони,— показав на них Малх,— самі тягнуться до нас. Як зі мною колись було. Що в собі несуть? Самі не знають.
Мовчали всі, дивилися. Малх розмірковував вго-ос:
— Що в ньому, в промину лому? Йдучи в похід, я, як дитя, тішився думкою про насолоду від суперечок, бесід. Я хотів дещо сказати ромеям. Кому? Порожнє все, як покинутий бджолами сот. Додому хочу, до себе, до сім'ї. Нехай же стане минуле минувшиною.
Зупинивши коня, щоб востаннє в житті глянути на кордон імперії, Індульф не помітив, як його залишили. Більше половини життя минуло.
В Італії його потягло повернутися додому, на берег Холодного моря. Чого? Правильно сказав Георгій-скамар: нічого шукати ровесників, які вже стали зрілими мужами, та слухати розповіді про померлих.
Індульф залишиться на Росі. Похідний князь Ратибор кликав його і Голуба. Досвідчені воїни потрібні роському війську. Князь Всеслав визначить їм гради для кормління, росичі не відмовлять новим братам у жонах. Забув Ратибор, що виконує давню обіцянку, яку він дав молодому Індульфу на Торжку-острові. Бути нині Індульфу з Голубом роськими сотниками.
Індульф не посилав даремні прокляття ромейській імперії. Не перед ним вона винна, адже він сам чинив, своєю волею. Не бажав він нічого змінити в своєму минулому, тому що шкодування не гідні мужа. Але його пам'ять не залишить ніколи в спокої ні розчавлена Італія, ні чудова й буйна Візантія з її храмами загадкових і жорстоких богів. Не згаснуть небесні красоти палатійських палаців, не змовкне тихий шепіт білосніжних служителів, не відпаде гній війни, і вічно світитимуть образи Тотили й Тейї, які не визнали себе переможеними.
Зупинившись, довго дивилися на південь два вершники, налиті силою, важкі, як кінні статуї на форумах старих міст Теплих морів, застигнувши в невиказаній погрозі.
Індульф думав про маленьку жінку своєї молодості. Амата прийшла з невідомості і зникла плавучою ходою ромеїв, кроки яких беззвучно гаснуть в незчисленних жорстоких натовпах. Ніби зовсім забута, з роками Кохана поверталася частіше й частіше. Індульф любив її. Пізнє знання, юність дурна. Пізно прийшло осягнення неможливого, справжнього неможливого, гідного мужа, до чого, Індульф нині знав, готувала його Амата. Він не був першим для Коханої, не в ньому одному вона шукала, тепер Індульф міг думати про це без ревнивої прикрості. її хтось зрадив. Все і назавжди залишиться таємницею, яку не купиш за гори злого золота злої імперії. Воістину велике пройшло мимо, як жінка із закритим обличчям, що сповістила про смерть Амати. Згадувався бог-базилевс Теплих морів. От тоді б!..
— Ааа! — вголос простогнав Індульф.
— Пора, друже-брате, давній товаришу мій, пора,— покликав Голуб, ледве виштовхнувши слова зі стиснутого горла. І, не думаючи, повторив не раз уже сьогодні сказане іншими: — Змінилися ми, змінилися, і днів минулих не вернути, та й не потрібні вони.— І додав своєї —Кожному дню — справа дня. Так житимемо, друже-брате, поки душа дише в грудях.
Товариші повернули коней і пустили їх по запустілому вже сліду війська.
Були вони обидва по-воїнськи зібрані, але й настовбурчені, як хижі птахи, готові викинути крила з напруженого тіла і вдарити гострим кігтем. їхні сухі очі дивилися кришталево-холодні, як нещадні соколині зіниці.