За порадою Джонні Хіта Рудольф подав детальні відомості про ті пільги, які надавав закон підприємствам такого типу: безризикові позики від федерального уряду з низькими відсотками, звільнення від податків на позики, вирахування за амортизацію всієї власності на десятилітній період з дня пуску, і все це може мати силу і для податкових рахунків Колдервуда на зиски з універмагу "Уїтбі", з умовою, що весь проект буде під дахом однієї компанії.
Він був певен, що всі його аргументи на користь перетворення нової асоціації Колдервуда в компанію здатні похитнути стійкість старого. Справжні авуари та доходність, спочатку з універмагу, а потім із центру, забезпечать високі відпускні ціни на акції. І, маючи відносно низький відсоток акцій, Колдервуд міг би тримати все в своїх руках, виплачуючи лишень двадцять п'ять відсотків із зиску від продажу акцій. До рук Колдервуда потекла б річка грошей, які, в свою чергу, можна було б знову вкладати, щоб вони давали нові зиски. І у випадку смерті Колдервуда, його спадкоємці,— а в даному випадку це дружина та його три доньки,— не зіткнулися б з необхідністю розпродавати майно з молотка, щоб тільки сплатити податки за успадкування, а могли б продавати блоки акцій, одночасно контролюючи зиски корпорації.
За той рік, що Рудольф працював над планом і заглиблювався в закони про корпорації, податки на нерухомість, його цинічно забавляло те, яким чином в американській системі гроші, на законних засадах, захищали самі себе. Морально він не міг навіть спробувати повернути закон на свою користь. Гра мала свої правила. Коли ти засвоїв правила, ти їх тримаєшся. Якби був інший набір правил, то ти тримався б їх.
* * *
Професор Дентон чекав на нього у барі. Він почувався незатишно і не в своїй тарілці поміж інших завсідників, жоден з яких не виглядав на те, що він коли-небудь наближався до дверей коледжу.
— Як добре,— стишеним голосом похапцем мовив Дентон, як добре, що ти прийшов, Джордашу. Я п'ю бурбон. Тобі замовити що-небудь?
— Вдень я майже ніколи не п'ю,— сказав Рудольф і відразу пошкодував, що сказав це, бо воно прозвучало як осуд Дентона, який п'є о 12.15.
— І правильно робиш,— мовив Дентон,— цілком правильно. Хай розум буде ясний. Зазвичай я сам тримаюсь до кінця робочого дня, та... — Він узяв Рудольфа за лікоть. — Може, ми сядемо? — Він махнув рукою, вказуючи на останню кабінку в ряду попід стіною бару. — Я знаю, що ти маєш повернутися на роботу. — Ретельно порахувавши, він поклав на прилавок кілька монет, плату за бурбон, і, все ще тримаючи Рудольфа за лікоть, повів його до кабінки. Від нього тхнуло трохи затхлим, але не відразливим запахом аудиторії. Вони сіли один навпроти іншого. На столику лежали два засмальцьованих меню, які вони й стали вивчати.
— Мені, будь ласка, суп і гамбургер,— сказав офіціантці Дентон. — І філіжанку кави. А ти що замовляєш, Джордашу?
— Те ж саме,— сказав Рудольф.
Кельнерка старанно записала замовлення в своєму блокноті, малопись-менність, очевидячки, перейшла до неї спадково. То була жінка років шістдесяти, посивіла і черевата, в недоречно яскравій уніформі жовтогарячого кольору, яка більше виставляла, ніж прикривала її тіло, з кокетливим мережаним фартушком, який вже ось цілий вік платить свій залізний борг ідеалові Америки, цій юній країні. Гомілки її розпухли; і вона перехильці пошвендяла до кухні.
— Твої справи йдуть добре, Джордашу,— сказав Дентон, схилившися над столиком. За товстими скельцями окулярів у металевій оправі його очі виглядали великими і стурбованими, а сиве скуйовджене волосся було типово професорське. Він нетерпляче махнув рукою, ніби відхиляючи можливі заперечення. — Чув, чув,— сказав він. — Це кажуть усі. Пані Дентон, наприклад. Постійний покупець. Вона відвідує універмаг тричі на тиждень. Ти, мабуть, бачиш її час від часу.
— Я стрів її у нас тільки раз, минулого тижня,— відказав Рудольф.
— Вона говорила мені, що універмаг розростається, розквітає, відчувається свіжий подих, говорить вона. Прямо тобі велике місто. Куди не кинь оком, то все — новизна. А люди люблять купувати речі. Зараз здається, що гроші є у всіх, опріч професорів коледжів. — Від думок про нужденне буття чоло Дентона на мить узялося зморшками. — Та цур йому. Я прийшов сюди не для того, що скаржитись. Немає сумніву, Джордашу, що ти вчинив правильно, коли знехтував пропозицією залишитися працювати на факультеті. Ох, цей вже мені академічний світ,— гірко промовив він. — Наповнений заздрістю, інтригами, зрадництвом, невдячністю; чоловік змушений ходити мов по лезу ножа. У світі бізнесу все простіше. Я тобі, ти мені. Людина людині вовк. Відверто. Все по-чесному.
— Не зовсім воно й так,— кинув м'яко Рудольф. — То є бізнес.
— Ну, звичайно ж не так,— сказав Дентон. — Все залежить від людини. Не треба покладатися тільки на теоретичні засади, бо інакше ти прогледиш реальність, живу форму. В кожному разі, я радий, що тобі щастить, і впевнений, що ти не пішов на компроміс із сумлінням.
З'явилася офіціантка з замовленим супом, Дентон сумовито бовтав ложкою у своїй тарілці.
— А знаєш,— проказав він,— якби мені довелося все починати заново, я б зробив усе, щоб утекти з університету, як тікають від чуми. Він зробив з мене те, що ти бачиш сьогодні: обмеженого чоловіка, озлобленого, невдаху, боягуза...
— Я б не вживав стосовно вас жодного з названих вами визначень,— сказав Рудольф. Його здивувало те, як Дентон змалював себе. Рудольфові завжди здавалося, що Дентон був вдоволений із себе, мав радість з того, що в аудиторії він викривав економічні шахрайства та фальсифікацію історичних фактів перед захопленою аудиторією молоді.
— Мене поймає страх і трепет,— сказав Дентон, сьорбаючи суп. — Страх і трепет.
— Якби я зміг вам чимось допомогти,— почав Рудольф. — Я б...
— Ти — добра душа, Джордашу,— перебив його Дентон. — Я вирізнив тебе відразу. Серйозний серед легковажних. Вдумливий серед бездумних. Співчутливий серед безжальних. Ти прагнув знань, у той час коли інші прагнули підвищення по службі. Всі ті роки я уважно придивлявся до тебе, Джордашу. Ти підеш далеко. Запам'ятай мої слова. Ось уже більше двадцяти років я навчаю молодь, через мої руки пройшли тисячі молодих людей: від мене у них не було ніяких таємниць, в їхньому майбутньому для мене немає ніяких несподіванок. Пам'ятай мої слова, Джордашу.