— Ой, скільки ж наші наб’ють дичини!
— А яке смачне оленяче м’ясо!
— Я з’їм його хтозна-скільки!
Оленячий Ріг вражено зупинився.
— Як? — тільки спромігся сказати бідолашний хлопець.— Хіба хто подав уже звістку? Хіба Кендюх?
В таборі не знали ні пригод Оленячого Рога, ні його героїчної мандрівки. Приписавши ж його збентеження загальному піднесенню, що опанувало табір, йому відповіли:
— Та звісно ж, Кендюх. Це його звістка. Ти тільки поглянь.
Оленячий Ріг глянув, куди йому показали, і його кинуло в мокрий, липкий жар. Десь на обрії від Великої Ріки здіймалися три легенькі стовпи диму. А збоку ще один, більший.
Перші три стовпи Руді Вовки прочитали так: Великий Луг неспокійний. Олені сунуть до Великої Ріки. їх сила-силенна. Вони вже пливуть. Будьте готові, мисливці. Звістку цю подав Кендюх, а що це так, про це свідчить оцей окремий товстий стовп диму.
Отож, не рухаючись з місця, дебелий, важкий Кендюх випередив легконогого хлопця. От буде сміху, коли довідаються про це в таборі, а особливо такі дівчата, як Печеричка.
А втім, таємниця Оленячого Рога недовго було таємницею. Три стовпи диму на обрії раптом зникли. Замість них з’явилися лише два, близько один біля одного. Вони навперемішку то виривалися вгору, то зникали, ніби їх на деякий час чимсь прикривали. Струмочки диму були тоненькі й тендітні, й означали вони таке: лісом біжить хлопець, наш. Він несе новину. Він має уже, за підрахунком того, хто подає, сигнали, бути в таборі або близько до нього, адже ж дим раптом зникає, а коли з’являється знов, то не двома, а одним звичайним стовпом.
Прочитавши цю звістку, Голомозий глянув на Оленячого Рога. Тіло його в багатьох місцях було подряпане. На п’ятах позасихала брудно-жовта глина. Така глина в Оленячій Долині є лише в яру напівпуті від Великої Ріки до табору. Отже, не було сумніву, що Оленячий Ріг і є той хлопець-гонець, про якого оповіщав Кендюх.
— Чого ж ти мовчиш? — нахмуривши брови, гримнув Голомозий.— Які ти приніс новини?
Оленячий Ріг опустив голову і густо почервонів.
— Табір уже знає про все,— тихо відповів він,— навіть діти знають.
— Але ж ти багато разів злазив на дерево. Ти сидів на дубі, а потім на бересті. Ти багато разів тікав на ялину.
— А ти звідки знаєш? — здивувався Оленячий Ріг.
Голомозий, незважаючи на це запитання, казав далі:
— Ти зустрів Великого Кота, лева, тигра. Чого ти мовчиш про це? Вони бігли до Великої Ріки?
Оленячий Ріг широко розкрив очі. Як же ж це так? Адже він біг лісом сам-один, адже він ще нікому про це не казав і півслова. А проте в таборі вже все знають так, ніби стежили за ним.
— Ти просто дурень,— весело крикнув йому Вогняна Хмара, хлопець на рік старший від Оленячого Рога, торік уже посвячений у дорослу чоловічу громаду, й оглянув Оленячого Рога критичним поглядом з голови до ніг. Не хлопець, а живосвідок: між пальцями на ногах лишай і дубова кора, у волоссі соснова глиця, між ременями торбини цілий берестовий листок, пообчухрувані коліна і зчесано бруд на животі й ліктях. Так похапливо тікають лише від хижого звіра. Однак уголос Вогняна Хмара не сказав нічого. Уміння читати живі сліди — це привілей дорослих, посвячених у вищі "таємниці мисливців. Тим-то Оленячий Ріг так і залишився при своєму здивуванні і найглибшій пошані до обох дорослих Вовків, яким дано було силу — не бачивши, геть усе знати. Поштиво стоячи перед Голомозим, він розповів йому від початку і аж до кінця все, що бачив, сидячи на дереві біля Великої Ріки, і на закінчення обережно запитав про те, яка сила гнала хижаків йому назустріч.
Голомозий не дав прямої відповіді, бо ж Оленячий Ріг, який не пройшов ще посвячення, був у його очах тільки дитиною.
— Виростеш,— сказав він повчально,— будеш усе знати.
Вода кипіла і хвилювалася. На всьому просторі її, скільки було видно, пливли олені невеликими групами, купками і навіть поодинці. Це підтягався хвіст великої армії травоїдів на Оленячу Долину.
Голова армії вже пройшла.
Сотні і тисячі оленів зустріли Руді Вовки на своєму шляху, однак не зачепили навіть найслабшого з них. Хай ідуть. Хай спокійно розтікаються по долині, бо, налякані відразу, вони могли б, не зупиняючись тут, помандрувати далі, за Кам’яний Брід, на високі землі Гірських Ведмедів.
Тим-то Голомозий вжив усіх заходів, щоб показати свій рід сердечно гостинним і щирим. Насамперед зібравши всіх Вовків, вія вивів їх на відкриту з усіх чотирьох боків місцевість і згрупував на горбі. Щоб чотириногі вовки не порушили ладу і не наробили прикростей прибулим гостям, їм старанно поскручували ноги і приховали всередині табору.
Отже, Руді Вовки виступають відкрито й щиро. їхня поведінка не викликає ніяких сумнівів щодо цього. Списи складено в купу і прикрито гіллям. Войовничі малюнки позмивано з тіла і натомість на лобах у мисливців проведено чисті рівні смуги зеленою фарбою. Це смуги миру й дружби. Рогові інструменти — голки, швайки, шила, навіть окраси старанно замасковано лев’ячими хвостами, іклами, шкурами. Руді Вовки — цьому свідок увесь світ — ведуть війну, полюють лише на хижого звіра. Це правда, щира і глибока. Отож оленям нема чого турбуватися. Руді Вовки всі на видноті, всі зверху.
Тим часом з південного боку між низенькими кущами переліску показуються гості.
Перед веде велетень, красень-самець. Він сторожко і відразу зупиняється. Ніздрі його роздуваються, тріпочуть, дрижать. Він втягає повітря, підіймає передню ногу, б’є в землю. З-під ратиці летить трава й земля. О, який він пишний, чудовий, тривожний! Він ще стоїть, але щосекунди може зірватись і зникнути в цій зеленій кучерявій зарості.
Тоді наперед виступає Голомозий. Він, без сумніву, рухається, але лев’ячі хвости не ворухнуться, але ікла Великого Кота спадають на могутні груди так, ніби вони зрослися з тілом. Сиві острішки брів випрямились, очі,— маленькі, чорні, проникливі,— сяють стриманим привітом господаря, що знає ціну і собі, і дорогим гостям.
Олень підніс угору свою чудесну голову.
— О, не турбуйся і не бентежся, дорогий друже,— звертає своє слово до нього господар.— Будь спокійним. Оленяча Долина — розкішна й родюча. Трава тут солодка, рослинність буйна. Її освіжають багаті потоки. Її збагачують крижані джерела. Як же ж тут скрізь привітно, захисно, мило! Іди, друже, просто, нічого не бійся. І ви всі будьте спокійні, розходьтесь, розтікайтесь, куди кому мило,— могутній рід Рудих Вовків тільки буде радий, тільки буде щасливий з цього.