— Ні, Василю, не можу. Не піду.
— Хочеш, я підійду?
— Ти справді? — спитав Анатоль.
— Справді.
— Ану!
І Василь підійшов. Василь із Зіною став розмовляти, а Анатолеві аж дух забиває од такої несподіванки. От чорт отой Василь, от молодець. О, про нього, про Анатоля, щось балакають, бо Зіна глянула на нього, та глянула й та, що була з Зіною. Василь сказав щось смішне, обоє зареготали. Взяли квитки. Василь теж узяв разом із ними, подав Анатолеві квитка, шепнув, що все гаразд, узяв під руки обох дівчат і пішов із ними до фойє. Веселі такі. Анатоль сів сам собі, сидить і на дівчат зиркає. Зіна в білій шовковій блузці з червоною трояндою на грудях, і од троянди червона тінь легко помітна на блузі навколо неї. А коли Зіна нагинається нюхати троянду, то така сама од неї гаряча тінь лягає їй на щоку. На спині видно ґудзика од ліфчика й мереживо комбіне. Чорна коса м'яко й гладенько заплетена та перекинута на груди. Вона тримає голову на грудях, грається бантиком у косі й зрідка блимає на Анатоля. Її подруга вища від неї на голову, в зеленому трикотажному костюмі, сама тонка, лише литки, обтягнені жовтими фільдеперсовими панчохами, товсто випирали й здригували. Дівчина тримала в руці чорну лакову торбинку й часто оглядала свої нові гостроносі жовті пантофлі. Обидві дівчини то реготали, то змовкали, самі нічого не балакали — слухали Василя й ліниво оглядали фойє, наче вперше його побачили. Анатолеві хотілось, щоб Василь уже йшов до нього, але Василь не йшов. І довго ще так ходили, та почувся дзвіночок і фойє стало порожнє. Василь підійшов до Анатоля й сказав:
— Буза, ще й ламається. Каже, нащо він мені. В мене, каже, муж є. Бреше. Ніякого мужа в неї нема. Плюнь на ню, Толю…
Толя мовчав і на картину майже не дивився.
VII
Анатоль пішов до хімічної пральні по білизну. Ксеня взяла в нього квитанцію, порахувала його білизну й подала. Анатоль хотів із нею заговорити, але поруч неї сидів якийсь хлопець у сірій сорочці з кімом на грудях і занотовував щось у книгу олівцем.
— Ти ж, Ксеню, не барись, — сказав він, кінчивши писати. — Приходь завчасно обідати, а тоді підемо до театру, я роздобув квитки.
Почувши таке, Анатоль узяв білизну й пішов. Він вирішив назавжди викинути Ксеню з голови, навіть витяг блокнота й викреслив її ім’я. Йому було сумно. Пішов снідати до їдальні Церобкоопу. Голубоока зразу підійшла до нього й сказала:
— Що вам?.. А ви сумний сьогодні…
— Сядьте… — сказав Анатоль.
— Ой, ні… мені не можна…
— Як вас звати? — насмілився Анатоль.
— Якщо це так потрібно: Антоніною… Ну, кажіть швидче, що вам давати?
— "Любві немножко", — жартуючи сказав Анатоль.
— А йдіть собі.
Антоніна побігла. Підійшла друга подавальниця.
— Що вам?
— Я… мені… я ще не вибирав. — І став пильно розглядати меню. Але подавальниця стояла біля нього й чекала, поки він вибере. Чоловік із другого столика подав їй чека, й вона пішла. Анатоль вийняв паперу й став писати листа до Зіни з панчішної фабрики. Він перший раз у житті бачив таку красуню. Вона ранила йому серце, й загоїти може тільки вона, Зіна. Хай вона не буде така жорстока й загоїть його рану. Він її кохає ніжно, й узагалі він кохає перший раз у житті. Перший раз і останній. Хай вона скаже, де вони можуть зустрітися й побалакати.
Анатоль запечатав конверта й написав адресу. Підійшла голубоока Антоніна.
— Ну, вже надумали? А то своїй "баришні" написали?
— Ні, не баришні. Нема в мене баришні.
— Вигадуєте.
— Слово.
— Ану дайте, прочитаю.
— Нецікаво, це я братові пишу.
— Ну, як братові, то чого ж не даєте прочитати?
— Та вже запечатано.
— Не даєте — значить, баришні. Ну, кажіть, що вам подати?
Антоніна ввесь час сміється. Нарешті Анатоль каже, що йому подати, снідає і йде. Дорогою він заходить до панчішної фабрики. На дверях стоїть дівчина в червоній хустці.
— Ви Зіну знаєте? — питає її Анатоль.
— А чому ж не знати, — байдуже сказала дівчина, дивлячись через голову Анатоля на вулицю.
— Ви не зможете передати їй одного листа?
— А чому ж не передати? — так само байдуже сказала дівчина.
— Так ось нате, будь ласка, й велике вам спасибі.
Дівчина взяла листа й зникла. Анатоль сідає на трамвай і їде на посаду.
Явтух зігнувся своєю довгою постаттю над столом, уткнувши маленького носика в папери, ні на кого не дивиться й бурчить:
— Нате ось оці конверти… чекайте, оці папірці понесіть до Ніни Хведорівни (це дама в чорному), хай зареєструє. Та не баріться, товаришу. Сьогодні треба порозносити. А то ви, товаришу, десь там ходите…
Дама в чорному сама підійшла до Явтуха. Взяла папірці, йде до свого столу й на ходу читає. Зареєструвала й знов, читаючи папірці, йде до зава. Потім виходить од зава, дає папірці Анатолеві, а той кладе конверти до папки та йде до установ.
VIII
Одного разу Анатоль прийшов з посади й аж злякався од несподіванки. Вдома на нього чекала Оляна.
Він привітався з нею, роблено усміхнувся й кинув на стола свого загального зошита. Біля порога стояли глечики од молока. Оляна поглядала на них, наче соромлячись, і так само оглядала себе. На ній була велика біла хустка, що Оляна її навмисне згорнула з голови на плечі, показавши свою гладеньку зализану зачіску з виразним проділом посередині. Довга, біла в синіх кружалках спідниця й на руці мідний із зеленим камінцем перстень. Оляна зачервонілась і сказала, зупинившись поглядом на глечиках:
— Оце приносила до міста молоко, згадала про тебе й зайшла, не лаєшся?
— От тобі й на. Навпаки. Дуже радий, що зайшла. Розповідай, що нового? Василю, дай цигарку… Або пробач… я сам зроблю. Ти не палиш цигарок, Олянко?
Оляна засміялась. Червоне товсте лице розлізлось од радості, розпливлося. Вона взяла носову хустку й затулила нею рота, щоб не зареготати вголос. Вона була дуже рада, що Анатоль хоч це сказав. Він ніколи, бувши з нею вкупі, не був веселий, не жартував, хоч вона намагалась звеселити його всім своїм єством, поводженням, рухами, очима й мовою.
— Ти, Толю, ще й жартувати вмієш? Чого ти з мене глузуєш? Невже не знаєш, що я не палю? — А самій хотілося, щоб він іще щось сказав таке, що стосується її.
— Так-так, — проказав Василь, лежачи в ліжку з цигаркою в зубах. Оляна, почувши це, замріялась. Нижня губа трохи одкопилилась. Потім підвела голову й глянула на Анатоля, що сидів у червоному кріслі та, закинувши ногу на ногу й прищуливши очі, дивився на неї крізь цигарковий дим.