— Давайте сядемо, — сказала дама й перша сіла на килим, одкинувши набік обидві ноги, од чого вони стали ще товстіші. Анатоль сів поруч неї й поклав собі на коліна картуза. Так вони сиділи й розмовляли про минуле Сходу, і їм було приємно.
— Це в отаких покоях жили хани, — сказала дама.
— Та тут і самому цареві сподобалося б.
— Да-а-а… — протягнула дама й раптом схопилась. — Ходімте ще нагору.
Пішли на другий поверх. Там вони зайшли в селянську татарську хату, що нагадувала хату українську.
— Дивіться, скільки рушників на стелі, — сказала дама. Вся стеля як єсть була завішана різними рушниками, наче зроблена з самих рушників. Замість ліжка з килимів, із ряден низька канапка, біля порога дерев’яна колиска, що нагадувала гробик, а під піччю сиділа селянка з дитиною. Обдивившись іще дві кімнати, вони зійшли вниз і пішли.
З музею вони зайшли в ресторан — поплавок, що виходив на море. Випивши вина, Анатоль почувався зовсім вільно. Вони вирішили закріпити за собою дружбу. Анатоль мусив обов’язково приїхати до Одеси, вона його там радо зустріне. Анатолеві було так приємно, що він вирішив так само, як і вона, лишитися ночувати у Ялті. А коли він так вирішив, то дама пропонувала взяти ще вина, хоч пила небагато, — Анатоль пив більше, бо мусив показати свою мужність. Потім Анатоль узяв авто, і вони під’їхали до готелю. Тут вони взяли два номери, але Анатоль прийшов трохи посидіти в номер до дами. Тут їм іще забажалося випити вина, й Анатоль так і лишився ночувати з дамою.
А вранці Анатолеві забились памороки. Дама зникла, а разом із нею не стало й грошей, що були заховані в спідніх штанях. Не лишила дама Анатолеві й копійки, й до Харакса довелося йти пішки. Так Анатоль заплатив дамі за товсту ногу більш як дев’ятсот карбованців. В санаторії в ощадкасі в нього було карбованців шістдесят. От і довелося йому їх узяти. Та й пригодилися вони йому. Він тут зустрів Зою. Вона, не діждавшись його, приїхала сама. Ввечорі Анатоль пішов із Зоєю в ліс. Тут вона знов плакала, й він, розгнівавшись, кинув її, сказавши: "Прощай назавжди".
XX
Приїхала Тоня. Вона про його листа не сказала ні слова, а тільки була сумна й трохи схудла. Боязно й винувато стояла перед Анатолем, опустивши вії на щоки, крутила червону торбинку в руках і журно повертала голову то на праве плече, то на ліве.
— Вибач, Толю, але мені скучно…
— Ти кажеш, що не одержала мого листа, а як же ти взнала мою адресу? — незадоволений приїздом Тоні, сказав Анатоль.
— Допиталася. Ти ж казав, що в Харакс їдеш, ну, а в Криму Харакс один.
— Ну, добре, що ж ти тут думаєш робити?
— Не знаю, може, ти придумаєш?.. Я хочу побути тут із тобою…
Анатоль задумався.
— Не можна… Мені останній час так погано… знов починає серце… ти маєш із собою гроші?
— Маю.
Анатоль узяв у неї сто карбованців, умовив вернутися назад, бо він незабаром приїде додому. Але Тоня заплакала.
— Я нічого не розумію, — казав він, їдучи з нею в авто до Севастополя. А там посадив у вагон і чекав, поки рушить потяг. Потяг рушив, і з вікна виглянуло заплакане Тонине обличчя. Так Тоня перестала вірити Анатолеві.
У санаторії стало сумно. Листя з дерев обсипалось, ліс наполовину спорожнів, і в душі в Анатоля було порожньо. Він відчув, що й до Зої в нього немає ніякої симпатії і десь далеко в пам'яті мріє постать Зіни з панчішної фабрики, а ще дальше — Людмила.
Узявши франклін і морську ванну, Анатоль ішов до солярію, коли йому назустріч підійшла Зоя, весело, дражливо співаючи:
Скоро осень пройдет
И настанет зима,
И мой милый уйдет,
Я останусь одна.
Анатоль навіть не усміхнувся, пройшов мимо неї, торкнувся об плече так, що з плеча спала баядерочка.
— А сьогодні кіно, Толю…
— Ну й нехай собі, — буркнув Анатоль.
— Приходь… Прийдеш?
— Ні. — І пішов.
— Та приходь, Толю, у мене щось для тебе є… — Але що в неї для нього може бути? Зоя неодмінно вирішила згодитись на те, чого він так уперто домагається. Анатоль сказав, що в кіно прийде. Але прийшовши до кіна, він не захотів дивитись на "Дона Дієго і Пелагею", а потягнув Зою в ліс.
— Ну, що ж у тебе для мене є? — спитав він.
— Нічого… Я просто без тебе скучаю… Нудьгую. — І вона поцілувала його в щоку. — Я через тебе з Ялти приїхала, посаду кинула, а ти мене одштовхуєш од себе… — Ну, звичайно, вона на цей раз "рішилась", — подумав Анатоль. Бувши певний цього, він ухопив її й перекинув на ліжко, що аж зарипіло. Потім змахнув із неї сукню й доторкнувся рукою голого тіла. Але Зоя крикнула. Боячись, щоб хто не почув, Анатоль пустив її. Вона стала осторонь.
— Толю, нащо це? Ти ж казав, що любиш мене?.. Коли ти любиш, то чого ж ти намагаєшся зробити мені зле?
— Сядь, я з тобою побалакаю, — сказав Анатоль. Зоя сіла.
— Тільки не чіпай. Сядь отам, бо я вже близько біля тебе не хочу сидіти. — Вона сиділа так, що готова зірватися з місця, як тільки він поворухне рукою або ногою.
— Слухай, Зою… Я тобі заплачу… я тобі дам сто карбованців, чуєш?.. На ось, я даю тобі гроші вперед. — Він поклав їх коло Зої. — Бери, Зою, чого ж ти мовчиш?
— Ой, мені соромно за тебе, Толю. Так соромно, що аж боляче… Мені хотілося з тобою побути так. Ти мені без грошей любий, а ти… Я живу бідно… — Вона заплакала. — Я зав'язую пляшечки, одержую п'ятнадцять карбованців на місяць, але твоїх грошей не візьму… Не думай, що я якась… Я зроду чоловіків не мала… Думала, що хоч ти не такий, як всі. Не встигнеш із ним посидіти, як він уже моститься скористатися з тебе… А живу я… Я втекла од батька… В мене мачуха… Клята мачуха. Вона знущалася з мене, і я не витерпіла. Батька я любила й скучала по ньому. Правда, він пив. Було, прийде п'яний, ляже й плаче. Потім йому зробиться нудно, і я йому відро поставлю, голову зав'яжу. Кілька разів він до мене в Ялту їздив, щоб я додому йшла, але я не захотіла. Тяжко мені. А люди такі погані, такі погані!.. — Вона встала й, плачучи, пішла.
— Зою, Зою! — гукнув Анатоль. — Візьми так гроші! Візьми так, Зою! — Але Зоя скоро зникла в кипарисах, і він почув її тоненький роздратований голос:
— Купи собі труну за них!
Тоді він злий, збентежений пішов на берег моря, що бушувало десь унизу. Воно грізно кострубатилось і, як сто розлютованих тигрів, з піною в роті кидалось на берег і зі стогоном одсувалось назад. В Анатоля зродилась думка кинутися в море. Кинутися в море, в обійми цього найдужчого, найлютішого тигра, нікому не сказавши "прощай". Він торкнувся рукою води, а вона бризнула йому на ноги й обхлюпала штани. Йому стало лячно. Навколо сіра імла, великі круглі й гранчасті каміння, як зруйновані будівлі, і кущі дерев, що навмання обросли оцей високий берег і шумлять разом із невсипущим морем. І ось наче привид: од нього за кілька саженів на камені щось живе. Ось воно встало, пішло до берега, обмило руки і знов сіло на камені. Потім устало і йде до Анатоля. Як уже було близько, він пізнав Зою.