Другого дня про Зою так само казали й інші. Казали, що Зоя повія і навіть злодійка. Казали, що вона тут у санаторії перебрала всіх чоловіків. Наслухавшись про Зою різних балачок, Анатоль став із нею поводитись надто сміливо. Як тільки пізнього вечора вона пішла з ним у ліс і вони сіли там на плетене ліжко, Анатоль схопив Зою й перекинув на спину. Зоя, як і завше, вирвалась і збиралась іти. Анатоль став умовляти Зою "згодитись", але вона вдала, що навіть нічого не розуміє. Анатоля брало зло. Він іще намагався побороти Зоїну впертість, приклав усіх своїх зусиль і здібностей, але це все ні до чого не доводило. Зоя навіть образилась. Тоді Анатоль устав і сказав сердито:
— Прощай! Я більше з тобою не зустрічаюсь!
І пішов.
— Толю, — журно гукнула Зоя. — Толю! Йди сюди!
І він вернувся. Вона стояла, як сирота, і плакала. Стоїть собі таке маленьке в білій сукні без рукавів, у поношеній баядерочці наопашки, тримаючи її рукою, щоб не впала з плеча. Коли її голова нагиналася, волосся падало на обличчя і його доводилось одкидати рукою; тоді її кругле високе чоло світлішало.
— Толю, не сердься… — Вона погладила рукою його чуба.
— А чого ж ти… ти ж мене вимучила…
— Чим же я тебе вимучила? — наївно сказала Зоя. Той знову став пояснювати, чого він хоче. Але вона знову не розуміла.
— Не вдавай із себе наївну! Ти не дитина, — і прямо просто сказав, що він хоче.
— Як тобі не соромно, Толю… які ви всі гидкі… не встиг зустрітись, і вже за своє… Вимучила… Хіба йому діло до того, що десь у глухому кримському закутку лишилась якась Зойка і що з нею може трапитись лихо… Він собі поїде й з глузуванням буде тебе згадувати й розповідати товаришам про свій "геройський" вчинок, про свої розваги, а ти оддувайся. Яке йому діло до того?.. Вона сіла на зелений од давності камінь і, затуливши руками обличчя, схлипувала.
— Зою, що ти прикидаєшся? Мені казали, що ти…
— Що тобі казали? — байдуже спитала Зоя.
— Казали, що ти повія.
— Так? Ну, нехай кажуть, а я себе зовсім за іншу знаю. Дивно, що люди про мене більше знають, ніж я себе. Я певна, що оце, що я з тобою ходжу, люди теж беруть на увагу й гадають, що в нас із тобою вже щось є. Але хай собі думають. Можеш думати і ти.
— Але про тебе ходять погані чутки.
— Наприклад, які?
— Кажуть, що тобі не шістнадцять літ, а вісімнадцять, і звати тебе не Зоя, а Клава, і що ти була заміжня й мала дітей.
— Тю-тю, що ти плетеш? — Вона заплакала вголос і пішла.
— Зою, Зою! — Анатоль пішов за нею, але вона побігла й зникла в гущавині кримської ночі.
XVIII
— В тебе з нею нічого не було? — питав Анатоля білоголовий.
— Ні.
— Не може бути… ти просто не хочеш признатися.
— А в тебе з нею було що, що ти певен у її поводженні? — спитав Анатоль.
— Як не в мене було, то були такі.
— То ті й брешуть.
— Не брешуть. То ти не вмієш… або, найскоріше, не хочеш признатися…
— Та слово честі, нічого не було.
— А ти її вгощав чим-небудь? — питав білоголовий.
— Вгощав.
— Вона гроші любить. Май це на увазі. Любить гроші.
— Так?
— От тобі й так, — передражнив білоголовий. Грошики любить.
Хлопці пішли снідати. Йдучи мимо естради, Анатоль побачив Зою. Вона сиділа за піаніно й бринькала. Анатоль кинув білоголового й підійшов до Зої. Вона перестала грати й тихенько заспівала.
Тарара бумбия
Сижу на тумбе я
Сижу, мне весело
Я ножки свесила[53].
Потім вона поступилася місцем Анатолеві.
— Заграй що-небудь!
Але той не сів і сказав:
— Знаєш що, Зою?
— Знаю, — сміючись, сказала Зоя.
— А що ти знаєш? — перепитав Анатоль.
— Що про мене погана слава ходить.
— І ти не журишся?
— Ні, бо знаю себе.
— Але я тобі не про це хочу сказати. Я хочу тобі запропонувати піти зі мною в Місхор. Вип’ємо там вина, щось купимо… Добре?
— Як хочеш.
— Ти не проти?
— Ні. Між іншим, я завтра до Ялти їду, Толю.
— Тим більше треба з нагоди твого від’їзду випити.
І вони пішли.
— Лечебный товар! Лечебный товар! — кричав татарчук, що ніс повну корзину сандалів. Анатоль подивився на Зоїні ноги.
— У тебе, Зою, сандалі неважні.
— Да. Треба з цим згодитись, але що ж зробиш?
— Хочеш, я тобі куплю?
— Купи.
— Ей, чебурек, неси сандалі! — гукнув Анатоль.
Він приніс, і Зоя вибрала собі жовті та м’якенькі сандалі. Тепер вона повеселішала. Анатоль купив їй ще й винограду. Ну, тепер, — думав Анатоль, — вона не має право "не згодитись". Він знає повій, так ті теж даремно й балакати не хочуть. Зоя вже й під руку взяла Анатоля й заспівала свою пісню:
Скоро осень пройдет
И настанет зима,
И мой милый уйдет
Я останусь одна.
І справді, була осінь. Вітер зривав із дерев листя, носив трохи в повітрі, а потім кидав додолу, й лягало воно долі товсто, і м'яко було йти по ньому.
Вітер зрушив листя, і воно, як зграя горобців, закрутило, закружляло й виблискувало золотисто.
Зоя була весела. Стрибала перед Анатолем, кидала його на дорозі й бігла перед нього або забігала в ліс, брала кедрові горіхи та кидала ними на Анатоля, співаючи:
А чья то улица,
Чей зто дом,
А чья то девица
Вся в голубом.
Маленьке смугляве личко грало, й мигдалюваті очі світилися. Рівно підрізане волосся кругом, як стріха, гойдалася од її живих рухів, і руда баядерочка ніяк не слухалась — спадала з плеча. Тоненькі шоколадового кольору ноги тепер у нових сандалях здавалися ще жвавішими.
— Зою, ти мене любиш? — питав Анатоль.
— Я вже тобі казала, що люблю… Що тобі, десять раз казати?
— Ну, поцілуй мене.
— Не хочу… колись…
У Місхорі Анатоль понакуплював їй цукерок, шоколаду. Пили вино, яке Зоя крадькома виливала під стіл. Анатоль сп'янів, і Зої довелось його одвести до палати. Сестра, взнавши, що він був із Зоєю, та ще й випивав, була незадоволена.
— Не слухаєте мене… Погано ви себе ведете. Прямо нікуди не годиться… А ще такий молодий, ще й комсомолець, певне. Якщо так, то компрометуєте ви себе, юначе…
Анатоль був зараз у піднесеному настрої й весело розмовляв.
— Знаєте, розважаюся… Скучно ж тут.
— Так, але ж пиячити в санаторії… де ж це водиться? Ви знаєте, що вас за це викинуть із санаторію?
— Хай викидають… шкода тільки, що вас не буду бачити… я вас люблю, сестричко… слово честі, от тільки не наважусь сказати…