Варто привернути увагу до того, як, на переконання В. Підана, належить людям визначати, яка мова є їхньою рідною, що має особливо велике значення у зв’язку з переписами населення. В основі поняття "рідна" – слово "рід". А рід – це і батьки, й діди, і прадіди – довга ланка поколінь. Отже, рідна мова – то не так мова, якою вам особисто з різних причин випало у житті спілкуватися (було б просто антиморальним вирішувати це питання суто егоїстично), і навіть далеко не завжди мова "мамина" (скільки бо тих мам відбилося од свого слова та і чад своїх скалічило!), як саме ваша родова мова, мова вашого роду, принаймні кількох найближчих до вас поколінь. Гадаю, друзі, це конче треба пам’ятати, щоб не заплутувати те, що мусить бути самоочевидним, щоб не зневажати і не ображати родової основи, на якій ми стоїмо та яка й дарувала кожному з нас життя.
Ще деякі листи з Харкова, що їх варто було б взяти до уваги згаданому перед цим нардепові В. Алєксєєву. В. Карасьова: "Наша сім’я теж російськомовна. Але хто нас зробив такими? Тепер же нас переконують, що раз ми розмовляємо по-російськи, то російська – наша рідна мова. Але вдумайтеся у це слово "рідна". Якщо російська для нас рідна, то хто ж тоді для нас ті, що лежать в землі, – наші батьки, діди, прадіди, що розмовляли українською? Що – вони вже нам не рідні? Запевняю: наша рідна мова – українська. Чужою ж ми говоримо поки що, і то тільки тому, що її нам, рабам, накинуто". Ольга Д.: "Прошу пробачити за помилки в моїй українській мові – не наша провина, а наша біда, що так нечасто випадає розмовляти нею. Але це не значить, що ми, зросійщені українці, байдужі до того, що нагнітається таке презирливе ставлення до нашої мови й до всього українського. І ви зверніть увагу, як активізувалися стосовно цього сучасні ленінці. Почуєш по радіо виступ депутата по-російськи – і майже завжди упевнюєшся: він з комуністичної фракції. Як же люто зневажають вони Україну!"
Але й не тільки ті, котрі вже повернулися до українства, дають гідну відповідь різного роду "братьям-славянам". Немало у моїй пошті листів і від осіб, які ще продовжують бути зросійщеними, але родовим самоусвідомленням вже перейняті. Ось як Л. Вірич з м. Слов’янська, яка стурбована долею першого українського класу, що його набрали у Слов’янській середній школі №5. "Так наших детей и называют – первые украинцы. Их в классе было 14. Но кто-то уехал, кто-то приехал, и на сегодня их 12. И вот им говорят: если вас останется меньше двенадцати, мы рассредоточим вас по русским классам. Но и дети хотят учиться по-украински, и мы на родительском собрании стоим на том, что если уж мы сами свою мову потоптали, так хоть оставим ее своим детям и внукам. Но как это сделать? Уважаемый Анатолий Погрибный, что делать нам, к кому обратиться, чтобы наши дети смогли окончить 11 классов на украинском языке?"
І тут я знову звернуся до тих, в тому числі й депутатів Верховної Ради, а також тих, котрі з допомогою мовної карти прагнуть туди (а дехто – й на посаду Президента) в’їхати: слухайте, господа милі, під постійною загрозою закриття один – єдиний український класик у великому донбасівському місті (а в скількох нема ще і такого!) – і ви смієте зчиняти гвалт про "насильственную украинизацию"! Що ж таке тоді цинізм, що – нахабство? Ви ж просто провокуєте, щоб вас, "зарвавшихся", ставили на місце, щоб вам давали здачі! Чи це і входить у ваші плани?
А ось ще російськомовні листи. Наприклад, від А. Заїки. Лист російський, але позиція переконано українська. Як пише автор,"шовинисты на каждом шагу вопят об украинизации, а на самом деле даже сейчас идет идеологическая блокада Украины, направленная на дальнейшую руссификацию (…) Из десяти телеканалов восемь в Харькове вещают на русском языке". Особливо обурило п. Заїку те, як у 1998 році телеканал "Интер" рекламував партію "СЛОН": "Показали три портрета – Гоголя, Данилевского и Лифаря, а дальше идет лозунг: "Украинскому народу – русскую культуру". Как этот лозунг понимать? Что украинский народ со своей культурой бескультурный? Или как? Лично я усматриваю в этом лишь одно: шовинистическую наглость, от которой не может не обливаться кровью сердце каждого украинского патриота".
Або лист від Л. Долецької з того ж Харкова, яка просить вибачення, що їй, українці, доводиться "ратовать за свой родной язык на русском. Но сколько же нас от него отучали! И вот теперь если сделать и русский государственным, то он уже точно додавит нашу мову, которая заслуживает того, чтобы преподавателям, которые переходят на украинский, доплачивали 5 – 15%".
Або від В. Самойленко з м. Донецька, яка згадує, як у дев’ять років її з українського села привезли до Донецька, віддали до російської школи, не запитавши, звичайно, як вона освоюватиме іншу мову, і все подальше життя – в інституті й на роботі – "обрусачивали". І – домоглися успіху, хоча, як зізнається В. Самойленко, "в душе у меня музыкой звучат украинские слова, и пусть сейчас я русскоговорящая, но по сути украинка, как украинец и мой муж, тоже русскоговорящий, в жилах которого течет кровь запорожских казаков". "Я вот только совершенно не понимаю политики нашего государства: если тогда всех подряд обрусачивали, и это считалось нормой, то почему сейчас мы так много говорим о том, что, дескать, украинский язык нужно вводить как-то очень осторожно, чтобы никого не обидеть? А в результате – даже учебные заведения остаются у нас преимущественно русскими. Это ли государственная политика? А может, пане Анатолій, у нас не та влада?"
Або від підполковника А. Лева з Києва, який, прослуживши все життя то на Білому морі, то на Новій Землі, прибув до Києва і вжахнувся, коли продавець одного з гастрономів заявила йому, що не любить української мови. Коли я подібне чую, пише А. Лев, "у меня начинает болеть живот, а в данный момент капают слезы от обиды за судьбу моего языка, от которого меня оторвали".
Або від Є. Вельгуш з Близнюків Харківської області, який стверджує, що вже й ми,"малограмотные, поняли, что весь шабаш вокруг "украинизации" – это просто страх шовинистов, что украинцы перестанут быть малороссами, хохлами и научатся гордиться своей нацией, и что, следовательно, ряды русскоязычных поредеют, и все меньше будет тех, кто поддерживает нынешнюю истерию". З погляду Є. Вельгуш, це – страх тих, "кому стала костью в горле наша Независимость", і то шкода, що державна влада лише їм потурає, "все время панькает, задабривает, забывая, что тех, кто стремился искоренить даже понятия "Украина", "украинцы", злостных, неисправимых, исправить может разве что могила. Чего же правительство так с ними носится, и то в ситуации, при которой, как кажется, от нашей Мовы и Независимости вскоре уже ничего не останется?"