Інший дописувач, також росіянин, М. Мартинов з Харкова торкається у своєму листі особливо дратівливої теми т. зв. бандерівщини. Закликаючи співплеменців відкинути упередженість у ставленні до цього явища, він пише: "Как-то в разговоре с одним демократом местного разлива зашла речь о формированиях ОУН-УПА. – Это – бандиты! – безапелляционно выпалил собеседник. – Да-да, – поддакнул я, – проходу от них не было в Подмосковье. – Почему в Подмосковье? – непонимающе уставился он на меня. Они же действовали на Западной Украине. – Разве? – притворно удивился я. – Но тогда позвольте спросить: кто туда звал советских? Не они ли вломились туда и стали насаждать свои порядки? Да ведь каждый в таком случае должен всеми способами защищать собственный дом. Итак, кто же бандит – тот, кто защищает свой дом, или тот, который в него врывается?" "Я русский человек, – завершує свого листа М. Мартинов, – и я низко кланяюсь бойцам ОУН-УПА, это настоящие герои; в отличие от многих, они не шли покорно в ГУЛАГ, а сопротивлялись до конца". Зовсім зрозуміло, що утвердження в своїх правах української мови дістає в автора листа повну підтримку.
А ось погляд росіянина, котрий і живе не в Україні, а на своїй Батьківщині, але якому випало упродовж місяця погостювати в Дніпропетровську. "Мне, русскому, – пише Александр Вятков, – очень стыдно за моих соплеменников, которые в Харькове распространяют "свидетельство хохла". Я поддерживаю независимость Украины, право украинцев на государственность своего языка, на полнокровное развитие своей культуры. Но вот что поражает меня в вашем народе (сужу, правда, только по днепропетровцам) – отсутствие чувства украинского патриотизма. Ну вот, например, украинские деньги, гривны, которые вы сплошь и рядом называете рублями. Да неужели вы не задумываетесь, как этим вы унижаете сами себя, предстаете этакими бесхребетными, безликими, коленопреклоненными, по-рабски согбенными в спине. Откровенно говоря, хочется даже плюнуть. Вы извините за эту грубость, но мне показалось, что ваш народ чем-то очень болен. И если вы не пробудите в себе гордость, из такого народа сплоченной нации не получится, а, значит, хорошо жить вы никогда не будете. Извините, что я так разочарован".
Прокоментую цього листа хіба що в той спосіб, що А. Вятков, дійсно, вцілив у нашу найболючішу точку. Чи пробудимо, ми, українці, в собі оте рятівне почуття національного сорому, про який я вже казав, чи масово розпрямимося так, щоб нашу волю бути нацією та нашу силу, що її неодмінно зродить та воля, всі-всі змушені були шанувати? Тільки ж бо тоді і зазіхань на нас поменшає, і "п’ята колона", яка нахабно діє у державі, враз погамується.
Тож якщо і можу я в чомусь заперечити А. Вяткову, то тільки в тому, що за місяць перебування у Дніпропетровську він просто не встиг замітити проявів національного пробудження цього міста. Чому не встиг? Ну, певне ж, тому, що це – як на мільйонове місто – лише прояви…
Це були листи росіян, а ось що пише Т. Криворучко з Харкова, яка має чоловікове прізвище, але насправді є "напів-росіянкою, напів-єврейкою": "Я все життя не виїздила зі свого рідного міста, а це означає, що українською ніколи не розмовляла. Але і мені хочеться сказати слово на захист української мови. Я гадаю, що тільки дуже злі люди в Україні можуть виступати проти неї". Або й лист єврея М. Дубинського з Києва, з погляду якого "не нуждаясь в похвале, украинский язык очень и очень нуждается в защите и государственной поддержке. Есть закон "О языках", но работает ли он? А закона о "Божьем Законе" нет, но он работает, да еще как! Божественную литературу бесплатно разносят по квартирам, раздают на улицах, присылают по почте. А вот купить украинский словарь, книгу украинских сказок значит разорить семейный бюджет. Пора государству подумать над этим и относиться к наиболее нужным украинским изданиям как относятся к божественной литературе".
Читаючи такі листи, неодмінно стверджуєшся на думці: з тими росіянами та представниками інших національних меншин, які нам, українцям, відкривають душу, які нас розуміють та які щиро бажають нашого духовного випростання, які вважають своєю Батьківщиною Україну і шанують її та її мову, ми, українці, завжди порозуміємося. І то тим більше порозуміємося, що, підкреслю задля більшої ясності, відродження своєї мови ми, українці, уявляємо як процес, що мусить відбутися найперше у внутрішньо-українському етнічному середовищі. Знання ж росіянами, кримськими татарами, євреями чи греками нашої мови як державної – то дещо зовсім інше, аніж "витіснення" їхньої мови, хоча, гадаю, він – той політичний спекулянт, якому це примарюється, і сам у це не вірить. Не вірячи ж, нахраписто, цинічно бреше, зі всіх сил намагаючись нагнати страху, і то найперше на т. зв. російськомовних українців, що їх він прагне приплюсувати до свого активу. Одначе поступово, але неухильно немало хто з російськомовних українців пробуджується , це – незаперечно, і я прошу: послухайте їх голос, і ви, тов. Вінніков (до нього я звертався в попередній бесіді), й інші товаріщі та господа.
Пише В. Жуков з м. Гуляйполя Запорізької області: "Це я – один з тих недавніх малоросів, яких російські і наші доморощені шовіністи вважають вже за росіян, великоросів. Та до яких же пір ці політикани (до речі, в цьому місці я трохи редагую, оскільки вжите автором позначення доволі грубе.— А. П.), які вважають себе захисниками "русскоязычного народа", будуть шельмувати і обманювати? Хто давав їм право говорити від мого імені і від імені подібних мені?" І далі: "З мого прізвища – Жуков – видно, що мені і моїм нащадкам до скінчення віку належало бути російськомовними. Але ж у моїх жилах тече кров моїх дідів, пра-прадідів, яких росіяни вважали малоросами. Але ж я і народився на цій багатостраждальній землі та прожив на ній уже багато років. І я не став на шлях ганьби та зневірення. Я вирішив повернутися до самого себе. За роки незалежності я вивчив свою рідну співучу і чудову мову, і я радий і задоволений з того, що перестав бути малоросом".
А далі у листі В. Жукова такий публіцистичний пасаж: "А тим шовіністам, які ще мріють перетворити Україну в колонію, я скажу на русском языке, чтобы им понятней было: господа шовинисты, я, может, востократ больше вас являюсь русским, в том смысле, что когда-то русами звали себя украинцы. Но я родился и живу на святой земле своих предков с долгострадающим во многом из-за вас украинским народом. Так вот вам пора понять, что подобные мне "русские" – уже и не "малороссы", и не "хохлы". Они пробуждаются, они имеют свое Отечество – Украину, они готовы за нее постоять". І, апелюючи до мене, В. Жуков знову переходить на мову, до якої він повернувся в останні роки: "Продовжуйте вести подібні бесіди, бо в нас ще багато людей, яким подобається бути "хохлами". І то вони допомагають недругам нашої державності співати в ту дудку, яка давно набридла чесним людям".