Не слід вважати, що свій принизливий стан українство переживає лише в крайньо-східних та південних регіонах. Як пише Л. Овчаренко з м. Суми, і в цьому місті "ми ніяких змін не бачимо: люто-агресивні яничари, вірячи в свою остаточну перемогу, вже відверто погрожують розправою, зникає українська преса, книга, документація часто-густо ведеться по-російськи, в місцевому педінституті деякі викладачі додумалися до того, що видані українські підручники перекладають на російську, а у відповідь на свій протест нерідко чуєш: "Если правительству нужен этот хохлацкий язык, пускай оно им и пользуется". То де ж це живемо ми? Не раз спадає думка, що чи не в тому ж концтаборі, в якому і Василя Стуса примушували спілкуватися на побаченні з родиною "по-человечески".
З тривогою характеризують мовну ситуацію полтавці О. Овсій та її подруга Таїсія Іванівна, херсонець Й. Гарматюк, з погляду котрого "український шлях державотворення у царині рідної мови, яка зазнає кричущої димскримінації, – це унікальне безглуздя у вселюдській історії", харківець М. Кокошко ("в моєму власному домі у мене, українця, відібрали школи, училища, технікуми, інститути, діловодство українською мовою, і я вимагаю, щоб шовініствуючі нахаби, злодії все це мені вернули"), письменник з Дніпропетровська О. Завгородній ("спробуйте пошукати в півторамільйонному Січеславі серед тисяч відеокасет бодай одну українською мовою"), запоріжець А. Макаренко, криворіжці М. Солонюк та Т. Ткач , дніпропетровець О. Маренков, ветеран війни з с. Радісне на Одещині Т. Вівсяний, О. Мифанюк з Макіївки, І. Тарасюк з Чернігова, І. Литвин з с. Глибне на Сумщині та ін.
Зрештою, ганебні для держави речі діються і в її столиці, що у ній прагнуть знайти духовно-національне опертя українці з усіх теренів країни. Та чи знаходять? Як пише В. Луценко з м. Красного Луча Луганської області, "у Києві я обійшов безліч торгівельних точок і лише на Майдані Незалежності зміг знайти українські видання. Мені подумалося, що колись, у 1983 році, коли був я у Москві, я бачив там більше українських книжок, аніж тепер в українській столиці. Чому це так?" Що відповісте ви, урядовці, цьому краснолуччанинові, обурення якого цілковито справедливе?
Вельми красномовні наведені листи, чи не правда? Яскраво вони розкривають й істинне становище українського етносу на територіях, що підпали під сферу особливо посиленого російського інтересу, і безсоромність вигадки про "насильственную украинизацию", і ставлення переважаючої маси людності до того, до чого дехто всує застосовує – як евфемізм – невинний термін "інтеграція".
Слухач з Ростова-на-Дону В. Ятло (яким то дивом зловив він мою передачу!) цілковито слушно розмірковує про те, що насправді дає ця "інтеграція" для української національної меншини в Росії: "З моїми національними інтересами ніхто тут не рахується. Української преси, яких-небудь видань тут нема, телебачення не дістає, інколи вдається зловити українське радіо, але навіть його Всесвітню службу розраховано тільки на далеке зарубіжжя. І все ж я живу тут Україною, болісно переживаю її нинішню ситуацію. Потрібно так зробити, щоб без знання української мови службова кар’єра будь-якої людини була неможлива. І не треба надто обережничати, бо то мусить бути ясним, що ніхто з росіян в Україні ніколи не захоче бути малоросіянином з-поміж українців. Тобто – вікове самолюбство саме по собі не зітреться, потрібні заходи, вмілі дії держави".
Доречна, звісно, ця застерега, а що ж до ситуації з задоволенням у Ростові-на-Дону українських мовних запитів, то чи не є вона, власне, майже такою, як і в деяких містах України, з яких озвалися мої кореспонденти? Різниця – вельми невелика, і це повинно проймати нас найбільшою тривогою та бажанням найоперативніше і невідкладно діяти.
Належить також визначитися, як маємо ставитися до різного роду "братьев-славян", котрі у своєму цинізмі давно вже не мають жодних стримів. Ось вже і в м. Новомосковську (Дніпропетровщина), де з 80 тисяч жителів 78% – українці, міська Рада прийняла ухвалу, якою зобов’язано органи влади, підприємства та організації, що розташовані на цій території, "користуватися російською мовою нарівні з державною". То що – апелювати до почуття совісті чи все-таки виявити ставлення у спосіб застосування міцних державних важелів, мета яких – виправлення у відповідних регіонах кричущих культурно-мовних деформацій, які, на жаль, поки що поглиблюються? Гадаю, що варто це робити одночасно, хоча найперше мусять відчуватися таки державницькі дії Української держави.
29. Почуймо російськомовних
Як я і передбачав, з приводу моїх останніх бесід почулися часом аж надто роздратовані заперечення: навіщо акцентувати на мовній проблемі?
"Неужели эта ваша тема накормит, обует, оденет, повысит пенсию, зарплату и т. д.?" Це – І. Бекетов з м. Рубіжного. Або: "Хіба не зрозуміло, що мова також залежить від … шлунку?" – Н. Коломієць з Запоріжжя.
Найперше варто відповісти пані Коломієць. О так, чудово розумію, що навернення до України та української мови тих, хто від них відбився, залежить, як ви кажете, і від шлунку, тобто від рівня життя, який для багатьох людей у державі усе ще лишається жебрацьким. Так, це гірка правда, і я щиро співчуваю тим людям, які надіслали мені розповіді про свої бідування. Та водночас, п. Ніно, є тут і зворотній підхід, про який я вже казав у своїх бесідах: не зможемо ми належним чином витягнути країну з економічної руїни без об’єднуючої переважну більшість населення національної ідеї. Економіка і культура – це як два крила для птаха, який хоче злетіти, це як за законом сполучених посудин.
Розумію також, що мовне питання потребує великої тактовності. Тільки скажіть: хто його постійно роздмухує у державі, хто повсякчас зчиняє галас про "насильственную украинизацию", якої насправді нема ані сліду, хто взагалі "на повну катушку", як кажуть росіяни, використовує мовну карту, особливо у виборчих кампаніях?
Ось я переглядаю партійні програми. Немає жодної тези про примусову українізацію у програмах українськи зорієнтованих партій або блоків. Зате скільки притисків на цьому у програмах різних "братьев-славян! На величезних просторах держави відродження рідної мови українців, по суті, ще й не починалося, а ці сили ставлять мовну карту "во главу угла". Чому б це? І, зрештою, хіба про мову йдеться?