І в цьому рішинцеві – і неспростовна правда про К. Ушинського, що вище почасти наведена, і ставлення до цієї особистості фактично всіх наступних видатних українських педагогів. Не тільки Г. Ващенко, але й Б.Грінченко, І. Огієнко, С. Русова, – всі вони не сумнівалися, що К. Ушинський – один з найславетніших синів українського народу, чия педагогічна спадщина лягає у підвалини національної системи виховання та освіти в Україні.
…Наприкінці лютого 1998 року поталанило й мені побувати в Богданці, яку над усе любив К. Ушинський. Відбулася там чудова подія: відкриття у будинкові школи музею педагога, а також презентація змістовної книжки Шосткинського краєзнавця, архівіста Віктора Терлецького "Костянтин Ушинський і Сумщина".
Важливість події (музей!) тим значиміша, що приурочена вона до 175-річчя від дня народження педагога: 2 березня 1823 р. Потверджена документами, ця дата (існуюча література подає іншу) була завчасно обнародувана, як мовиться, доведена до відома. Ювілей же фактично і замкнувся на с. Богданка…
Кажу про це з гіркотою, бо йдеться ж про одну з найбільших постатей, яку дав уселюдській культурі, педагогіці український народ. І хіба не годилося б мати високий урядовий комітет у зв’язку з цим ювілеєм? Мабуть, перед березневими виборами урядовцям було не до цього. Але в тому ж і трагедія, що не до цього! Тільки чому ж "не до цього" виявилося і головному штабові освіти в Україні, і Академії Педагогічних наук, чий мусив би то бути святий обов’язок? Дивні, просто брутально антидуховні, антикультурні речі, панове!
А поза тим, є і ще одна причина для гіркоти: відкрита у 90-х роках ХІХ ст. школа у маєтковому селі Ушинських (скільки зусиль було докладено родиною педагога – дружиною педагога та дочкою Надією, щоб її побудувати і відкрити!) до свого 100-річчя не дотягла: кілька років тому її як малокомплектну закрили, а дітки з Богданки, де нараховується десь 160 дворів, хоча школярів – тільки 16, ходять до школи сусіднього села…
Я розумію, звичайно, – є економічні критерії, є диктат фінансових речей. Одначе, скільки не бери це до уваги, я сприймаю це як щось майже моторошне: стоїть на пагорбі красуня – школа Ушинського, при вході до неї – пам’ятник славетному педагогові, до якого цього дня було знесено багато квітів, і тьмяно-печальними вікнами вдивляється ця школа в далечінь, у просторінь: у широку луку, до якої рівнесенько підступає ліс, а вже десь там далі за ним – звивається чарівна Десна. Школу поставлено в такому місці на краї села, що з її ганку жодних прикмет поселення не видно: тільки розкішні краєвиди, тільки первісність природи, яка була такою, яку бачать оті вікна, і сто, і триста, й тисячу років тому…
І то зрозуміло, чому сумує школа. Вона у тузі за школяриками, за щебетанням дитячих голосків, без яких її ошатність, на тлі гарних пейзажів, не може не видаватися вже навіть неприродньою. Ну, якось організувати б поселення у маєтковому селі Ушинського, де нема сьогодні навіть жодного телефону, хоча б з десяток молодих сімей, ще щось придумати, аби бодай один невеликий, бодай символічний класик-комплект таки в цій школі функціонував, аби, попри те, що відкрито тут любовно оформлений музей, ожила поряд з ним і хоча б одна класна кімната… Ну, та ж ніяк це не в’яжеться – відкрити школу Ушинського в роки царату і втратити її вже в незалежній Україні! Більшої образи пам’яті педагога годі й уявити…
Втішаюся, одначе, з того, що розуміння того, про що наразі мовлю, виявили і керівники Шосткинського району та Сумської області, які були на згаданому святі і завдяки зусиллям яких, власне, і засвічено цей ще один духовний світильник в Україні – музей К. Ушинського у Богданці. Це і голова Шосткинської райдержадміністрації В. Цимбал, і завідуюча районним відділом освіти С. Петренко, і керівники гуманітарної сфери з Сум О. Неселевський та М. Баранов. Хоча моя зустріч з цими людьми тривала лише кілька годин, я встиг пройнятися до них довірою. Віриться, що за якийсь час і отой хоча б єдиний класик у маєтковому селі Ушинського запрацює, і що й загалом вогникові української духовності у цьому краєві, спираючись на таких ентузіастів, як згаданий В.Терлецький (до речі, він активний діяч "Просвіти"), ці люди не дозволять пригасати. Я не міг, до речі, не запримітити, що відкрита в Богданці експозиція розповідає про К. Ушинського як про українського педагога, як про українця, а не діяча, розчиненого в "общерусском море".
А друга моя втіха в тому, що отих діток, нащадків дітвори, яку вчили колись Ушинські, я таки побачив. Хай те сталося вже і в примісті Шостки – селі, де функціонує середня школа і де продовжувалося свято Ушинського. Колись, у роки ранньої своєї юності, на Шосткинському заводі "Хімреактив" я починав свій трудовий шлях, і то добре пам’ятаю, як у цьому зросійщеному середовищі шукав я у ті роки українського продиху, але, фактично не виявивши його, заходився організовувати по змозі масштабний Шевченківський вечір. Навіть, пам’ятаю, хор, що заспівав пісні на слова Т. Шевченка, тоді зібрав, заохотивши до нього дівчат і хлопців зі свого цеху замовних реактивів. Тим вечором я і досі втішаюся, він став майже подією. Для мене, для моїх тодішніх друзів – точно…
І ось тепер – ці дітки, які добре знають, що вони – українці, які вже назавжди затямили, що духовні світочі з їхнього краю – це і К. Ушинський, і П. Куліш (містечко Вороніж, де він народився, – поряд зі Шосткою), дітки, українська вимова яких, цілковито позбавлена отих "шчьо", "шчястя", "нічього", дає тільки насолоду. Як натхненно і талановито розігрували вони українські народні сюжети з "Рідного слова" К. Ушинського!
Захопив, отже, Шосткинщину, яка недалеко від кордону з Росією, процес національного відродження, іде в цьому краї поглиблення засад української освіти. Й одна з опор цього процесу – К. Ушинський. Крези з розкиданими, розвіяними, експропрійованими багатствами, сьогодні ми збираємо їх на власний пожиток.
23. "Чим більше неукраїнської мови, тим менше України"
Інспірована одним з моїх дописувачів тема діяльності К. Ушинського та того значення, якого надавав цей педагог навчанню в Україні українською мовою, асоціативно пов’язалася у мене з публікацією газетою "Факты и комментарии" (1997, 11 грудня) матеріалу під збурююче-провокативним заголовком "Я русский бы выучил. Но скоро будет негде…"