Отож і питання: хто лишився? А лишилися: ті, котрі випадково вціліли, ще – ті, котрі мовчали, ще – ті, котрі пристосувалися, ще – ті, з котрих взагалі нічого, окрім податків, не можна було взяти, ще – ті, котрі пішли вірно або й запопадливо служити тоталітарному режимові.
Цією констатацією, підкреслюю, не прагну я образити нікого, бо й сам я з дітей того покоління, про яке веду мову. Я просто об’єктивно відзначаю факт, і факт той конче веде до висновку, що національна якість нинішнього молодого покоління, як і якість наступних нових поколінь, мусить бути – вертаю до початку сьогоднішньої розмови – значно кращою, ніж наша.
Так, мусить бути, одначе сама по собі чи прийде, чи сформується, чи з’явиться, доки за це з найбільшим зацікавленням, найбільшим уболіванням не візьметься держава?
І ось тут – як не зробити прикрі констатацїї. Поки що наша держава лише потурає, аби душі молоді роз’їдала різна виготовлювана у західних країнах та в Росії, а сьогодні вже і в нас, нечисть, від якої у більшості тих же західних країн молодь давно вже і боронять, і відгороджують. У тій же Німеччині, у Мюнхені, де я є професором Українського Вільного Університету, ви можете побачити по телебаченню що завгодно, але лише по спеціальному каналові, за користування яким мусите платити немалі гроші. І то ясно, що батьки, які бережуть своїх дітей, таких каналів не купують. А що дивляться наші діти, і то нерідко разом з батьками, бо вибору бракує, на наших вже просто нашпигованих вбивствами, насильствами телеекранах – і комерційних, і державних? Що їм до вибору у читанні, коли найнизькопробнішого, найнеморальнішого змісту чтиво, яке на тому ж Заході, в тому числі і в США, продається у спеціальних магазинах, пропонується у нас у найлюдяніших, найцентральніших точках? Калічаться, найдикіше гвалтуються несформовані, крихкі, тендітні душі – держава ж не те що спокійно спостерігає, а й скорше за все саме потурає, замість, скажімо, вжиття бодай тих же жорстких податкових санкцій.
Ось так і виходить – не національне виховання, а успішне здійснення на широких просторах України антинаціонального виховання, не український виховний ідеал, що його мала б плекати й пропагувати держава, а щось скосмополітизоване, "общечеловеческое", обивательськи-примітивне. Не плекання моральності, а відкриття усіх дверей для прищеплення аморальщини.
Щобільше, тривожною і прикрою реальністю стали офіційні підкореговування та ревізування тих державорозбудовчих напрямків національного виховання, які були визначені Державною Національною програмою "Освіта. Україна ХХІ ст." . Ось найбільш симптоматичний приклад. У червні 1994 року Всеукраїнською Педагогічною Радою було прийнято "Концепцію національного виховання", що нею почали керуватися в навчальних закладах країни. Можливо, не в усьому досконалим був цей документ, проте я не маю сумнівів, що в основі своїй він і національно, і морально прийнятний. Та ось подмухали комунореваншові дмухи – і під надуманими приводами цей документ заступив інший: вже не "концепція національного виховання", що містить важливий для держави акцент вже у самій своїй назві, а – "концепція виховання у національній системі освіти". Запримітили нюанс? І то не дивно, що в цій концепції вже просто виховання національні орієнтири і розмиті, й відчутно знейтралізовані, адже наш високопосадовий управлінець, котрий ще не виріс з тоталітарних часів, котрий уражений бацилами імперського "інтернаціоналізму", національного виховання, навіть самого цього терміну, боїться. У всіх країнах – будь то Франція, Норвегія, Бельгія, Польща або США – цієї боязнини Боже збав – нема (скорше навпаки – найпритисковіші акценти), наш же – боїться…
Тож і виходить, що терміни "нація", "національна інтелігенція", "духовна еліта" вжито у ряді розділів нової концепції загалом без жодного зв’язку з Україною та українством, тож і виходить, що все, про що в них мовиться, цілком придатне і для тих навчальних закладів (особливо вищих), керівники яких усіляко протидіють українській мові, а разом з нею – і самій Україні. Отже, національне виховання поза українською національною ідеєю, поза українською мовою? Ні, такого виховання, такої духовної "еліти", такої "національної інтелігенції" незалежній Україні не потрібно. Надто вже пам’ятно кожному, як чудово спеціалізувався у цих антинаціональних, антидемократичних домаганнях тоталітарний радянський режим.
Так само не можна сприйняти й те, що в новій офіційній концепції лишається нез’ясованою теза про потребу врахування регіональних особливостей у вихованні. Звичайно, враховувати треба, одначе хіба невідомо, як спекулюють цим поняттям – "регіональні особливості" – відцентрові, найперше – проросійські політичні сили, що здійснюють у ряді регіонів "національне виховання" на протидії українській національній ідеї, українській історії, культурі? Не випадково ж у згаданому документі відсутня жодна згадка про те, традиції яких національних педагогів належить розвивати.
Ну, хоча б великого українського педагога Костянтина Ушинського, який виходив з того, що національна система виховання має відбивати історичні, географічні, економічні та психологічні особливості даного народу, має бути адекватною його світосприйманню і світорозумінню. Є, не мав жодних сумнівів К. Ушинський, "російське виховання", є "французьке виховання", "англійська система виховання" і т. д.. " Ставши одним із елементів державного і народного життя, – писав видатний педагог, – громадське виховання пішло в кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання". Або: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії. У кожного народу своя особлива національна система виховання". Або ще й такі рядки педагога: "Виховання, створене самим народом і засноване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає у найкращих системах, заснованих на абстрактних, відірваних від життя або запозичених в іншого народу ідеях".
Якщо те, про що пише К. Ушинський, стосується виховання у Росії, Франції, у Англії, то чому воно не має стосуватися виховання в Україні, тим більше, що висловлений ним погляд аніскільки не заперечує наявності загальнолюдських засад та критеріїв у системі виховання того або іншого народу? Навпаки – цю наявність органічно передбачає.