З’явилася ще й постанова від 26 травня 1983 року "Про додаткові заходи для поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік", що її випродукували ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР. Хоча – які вже могли бути додаткові заходи? Далі бо закручувати гайки національній освіті було вже просто нікуди!
Було б, до речі, хибно припускати, що вся ця вакханалія зросійщування відбувалася за мовчазної згоди українців. Ні, згоди представників свідомої нації ніколи не було. Промовистий заголовок викривального трактату, що його написав у 60-х роках літературний критик Іван Дзюба – "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Або інша праця – "Право жити" філософа Юрія Бадзя. Право жити – для української нації, для українського народу. Згадаймо і таку форму національного опору, як потужний дисидентський рух, що, започаткувавшись у 60-х роках, оформився з часом у Групу для сприяння виконанню лицемірно підписаних Радянським Союзом гельсінгських угод. Одначе єдиною відповіддю на всі численні протести був комуністичний терор. Сотні й тисячі арештів, звільнень з праці, переслідувань, ув’язнень у тюрмах та концтаборах – так карався кожен патріотичний порух.
Так тривало аж до горбачовської "перестройки", коли у боротьбу за освіту рідною мовою включилося все свідоме українське суспільство. Найважливішим здобутком тієї вельми напруженої, драматичної боротьби став прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР "Закон про мови в Українській РСР", що надав українській мові статусу державної.
Здавалося б, справедливість перемогла, всі загати на шляху повноцінного утвердження української мови знято. Одначе імперсько-комуністичні сили ще і ще раз намагалися все повернути "на круги своя". Тож найперше у відповідь саме на український закон про мови Верховна Рада СРСР ухвалила 24 квітня 1990 року свій закон під назвою "Про мови народів СРСР". Як сформульовано у 4-й статті цього документу, "з урахуванням умов, що історично склалися (сподіваюся, читач переконався, як воно "історично складалося" в царині мови упродовж усього існування радянського режиму – А.П.), та з метою забезпечення загальносоюзних завдань російська мова визнається на території СРСР офіційною мовою СРСР і використовується як засіб міжнаціонального єднання". Отже – офіційна мова! Мова загальнодержавна, що, безумовно, підімне під себе кожну з державних мов у республіках, а українську, як таку, що особливо ослабла у боротьбі з асиміляторством, – у першу чергу!
Бурхливий протест української громадськості, звернені до Верховної Ради України численні вимоги не надавати чинності даному законові на території республіки значною мірою унеможливили його виконання. Та, зрештою, вже було й пізно: самозахлинувшись у своїх імперських домаганнях, у грудні 1991 року Радянський Союз сконав.
І ось який мовний спадок одержала Україна, зокрема і в освітньо-культурній сфері. На 1990-й рік на 95% по-російськи відбувалися заняття у вищих навчальних закладах, технікумах і профтехучилищах, на 90% по-російськи видавалася наукова література, на 99% по-російськи демонстрував фільми кінопрокат… Кількість учнів, які по-українськи вчилися у Києві, склала у 1985/1986 навчальному році лише 22,3%, а в цілому по Україні – менше половини. У Сумах, наприклад, ілюструє цей процес жителька цього міста А. Білан, у 1980 р. було закрито останню українську школу № 5, а коли в одному з дитсадочків вихователька в ході відкритого заняття ненароком вжила одне-єдине українське слово, то її у районному відділі освіти ганьбили за те, що не оволоділа, як слід, російською…
Отже, у світлі всіх цих фактів і цифр, було зросійщення освіти в Україні, мої затяті опоненти, чи то – вигадка "націоналістів"? Я зазначу лише, що я подав тут щонайкоротший огляд брутального процесу, який нам пропонувалося сприймати як "історичну закономірність". А є вже й грунтовні монографії з цього питання, як-от праця В. Лизанчука "Навічно кайдани кували". До речі, дуже точна назва: імперія бо й дійсно кувала ці кайдани, не тільки політично-економічні, але й духовні, мовні, назавжди. І якщо тиск кайданів першого роду дещо вже послаблено, то кайдани другого роду продовжують нестерпно нас душити і сьогодні. Чому, чому ми, українці, дозволяємо собі носити ці кайдани вже навіть за обставин, коли на карті світу з’явилася нова держава – наша? Наша?
18. "Розкішний паразит на чужому місці"
Трапилася мені нагода познайомитися у Празі з чехом Їржі Марваном. Свого часу він був амбасадором Чехословаччини у Греції, нині працює у міністерстві закордонних справ Чеської Республіки. Безпосередньо-тривалого зв’язку з Україною Марван не мав ніколи, але от дива! – взяв і досконало вивчив українську мову. І то настільки досконало, що на науковій конференції (жовтень 1998 р.), присвяченій 75-річчю від часу заснування Українського Високого Педагогічного Інституту в Празі, виголосив нею вельми змістовну доповідь.
До речі, чи доводилося вам щось чути про цей Інститут? Заснували його, як і Український Вільний Університет (спершу – у Відні, потім – у Празі, сьогодні – в Мюнхені), як і Українську Господарську Академію (це – у чудовому містечку Подєбради за 40 км. від Праги), як і українську гімназію у тій же Празі та ряд інших освітньо-культурних інституцій, українські політичні емігранти, котрі, рятуючись від більшовицького режиму, наймасовіше осіли у 20-х рр. якраз у Празі. Проіснував цей заклад з 1923 по 1933-й рік. Його ректорами були такі відомі вчені, як Леонід Білецький та Василь Сімович, а до числа найвидатніших випускників належали славні наші поети Юрій Дараган, Олег Ольжич, Олена Теліга. Власне, цей Інститут був полігоном проб, експериментів, де опрацьовувалася модель української вищої освіти не так для дітей емігрантів, котрі там студіювали, як – з прицілом на майбутнє – для незалежної Української держави, в незабарне постання якої свято вірили і професори, й студенти.
Державу нині ніби маємо, та от запитання: а чи засвоюється у нашій вищій освіті ця урізнобіч апробована модель, що в неї вклали душу ще й такі видатні вчені, як Дмитро Антонович, Дмитро Чижевський, Олександр Колесса, Степан Сірополко та ін.? Чи підхоплено цей багатий педагогічний досвід? Чехія відзначила ювілей Інституту не тільки на рівні Української Ініціативи – організації тамтешніх українців, але й на державному рівні також (участь МЗС Чехії, міністерства національностей Чехії, празької мерії). А що чули ми про відзначення цього ювілею у нас, в Україні, задля майбутнього якої, власне, і було створено Інститут? Добре хоч, що в конференції взяло участь керівництво Київського педагогічного університету імені М. Драгоманова, навіявши бодай отим "імені" конче потрібну естафетність – імені М. Драгоманова у Празі в 20-х рр. та імені М. Драгоманова у Києві сьогодні.