Кожну з цих позицій зала сприймала гаряче, з ентузіазмом, і я, мабуть, лише мав би втіху, аби по моєму виступові не накинувся на мене широко знаний кожним і глибоко шанований мною поет. "Ти що, – сказав він мені притишеним голосом, – навіщо це розбуркуєш, для чого їх дратуєш? У нас же референдум через кілька тижнів. Та навпаки, давай так говорити до росіян, що у шанобі до них ми й самі готові перейти на російську мову – лишень би першого грудня вони проголосували за незалежність…"
Пригадую, я тоді відповів: "Навіть якби хтось із нас і заговорив би так, то запевняю, що ніхто нам не повірить: чудово бо знають, хто ми є і чого хочемо. То до чого ж там якісь реверанси чи евфемізми? Навпаки – відкритістю позиції, силою волі, своєю рішучістю повернути те, що нам належить (тим більше, вже у своїй державі), маємо заронювати у свідомість і росіян, і всіх зросійщених розуміння невідворотності і природності змін в освітній та мовній ситуації. Та і які образи можуть бути, коли право росіян, як і інших національних меншин навчати в школі своїх дітей рідною мовою, ніхто не прагне зліквідувати?"
Така була суперечка, з якої мені найбільше запам’яталося оте сакраментальне: "Навіщо їх дражнити?" Як виявилося, воно і стало тактичним (може, й стратегічним) принципом значної частини національно-демократичних лідерів у ставленні до мовно-освітньої проблеми, а вже в діяльності офіційних структур, в тому числі президентської, набуло характеру просто вже запобігання перед тими прошовіністичними силами, що могли, як кажуть, образитися. Мовляв, треба зміцнитися, утвердитися, і лише потім…
Нині, вже з відстані кількох років, знову й знову впевнюєшся: якої колосальної помилки було допущено! Як не зуміли ми тоді сповна скористатися з ситуації реального психологічного зламу! От вам і якби ж знаття!
До речі, трагікомізм подібних покликів – давайте спершу закріпимося! – полягає в тому, що зазвучали вони, повторюю, із вуст деяких авторитетних національно-демократичних діячів. І то зазвучали, так гадаю, саме від недооцінювання чи просто недостатнього знання історичного досвіду, а ще – не виключаю – і зі страху перед злостивим сичанням невиправних імпер-шовіністів (хоч небезпека того сичання на той час вочевидь перебільшувалася), перед глузуванням і погрозами з боку недавньої метрополії.
Я сказав би, що пострах той потьмарив глибинне розуміння того, що ані спорудитися, ані зміцнитися державі без цементу не можна. Цемент же той – це національна ідея, національна свідомість, об’єднуюча та згуртовуюча все суспільство державна мова, добре поставлена національна освіта. Історичні приклади розбудови таких держав, як Франція, особливо часу генерала де Голля, Польщі чи Німеччини, нехай потвердять щойно мовлене.
То що – закріпилися ми відтоді, ось так найуважніше прислухаючись до своїх пострахів і сумнівів? На це запитання сьогодні можна відповісти вже цілковито однозначно: навпаки – розхиталися. Як кажуть, тактика поступок, запобігання ласки, боязні не прогнівити, не ущемити, не зачепити дала свої гіркі плоди, якими підбадьорений – і то нашою власною нерішучістю підбадьорений – та стрімко нахабніючий шовініст уже так підхарчувався, що від його колишньої розгубленості не лишилося і сліду. Починаючи десь з 1994 року, він – у реванші, в наступі.
Хто цього не помічає нині – у тих же закладах та установах, починаючи від найвищих, і в магазинах, на тих же вулицях і майданах? Якщо мати на увазі той же таки мовний аспект справи, то спостерігаємо сьогодні, вже на восьмому році незалежності, справжню вакханалію реваншового зросійщення. Зросійщення високо— і низькопосадового чиновництва, зросійщення періодичної преси, зросійщення книговидання, подальше зросійщення кіноекрану. Ці та інші речі достатньо відомі.
І що тепер змушені ми чинити? Розжалоблювати владу цією ситуацією? Як-от у відкритому листі до прем'єр-міністра В. Пустовойтенка (січень 1998 року), що до його тексту мені також довелося мати стосунок, – послухайте-но лишень, як ми плачемо та які жалісливі слова добираємо: " Шановний Валерію Павловичу! Не може птах з підрізаними крилами, хоч би яким красивим і живучим він був, змагатися зі здоровим хижим птахом. Нашу націю роз'єднали на українців і "украинцев". Українській мові підрізали крила і поламали ноги. Вона не має сил конкурувати у ринкових умовах з мовою, що змусила її, наче наймичку, блукати попід тином власної хати". А далі – майже слізливі благання-заклинання на тему "подати руку україномовній пресі у тяжкий для неї час", а саме: надати податкові пільги, застосувати ліцензійні важелі і т. ін. Подібних звернень було безліч, а відповідь була?
То що маємо внаслідок своїх ілюзій, самоомани, історичного невідання, все отого ж "якби ж знаття!"? А маємо поки що не справжню Україну, до якої так поривалися і на яку так сподівалися, а, на жаль, усе ще Україну навпаки (така назва моєї брошури, що вийшла у Детройті в 1995 році) – і то навпаки у багатьох і багатьох виявах.
Ось деякі прикмети цієї України.
Це – все ще злиденна, жебрацька Україна. (Не утвердилися ми економічно, і я далі поясню, чому й не могли належно утвердитися).
Це – держава, на величезній частині території якої духовно-культурне українство витісняється, ущемлюється, зневажається, незрідка переслідується.
Це – країна, де урядово-виконавський бал переважаючою мірою справляють вірні слуги й сини колишньої метрополії, персони, проросійськи навчені й зорієнтовані, зчаста із зоологічною ненавистю до українського національного відродження.
Це – країна, де шовініст-обруситель не тільки не відчуває жодних державних стримувань чи упокорень, а й звільняє українців з праці за їхню відданість своїй державі, за патріотизм, а то й віддає наказ про масове побиття, покалічення українців, як то було 18 липня 1995 року на Софіївському майдані в Києві, коли було бито там, як і у відомому випадкові з народним депутатом Павлом Мовчаном у парламенті, саму Україну, саму Українську державу, саму українську ідею, саму українську віру, саму українську мову, – все, власне, що об’єднується словом "українство". І хто спростує, що то був цинізм, поглум з боку не окремих службових осіб – буднікових і т. ін., а саме з боку, може, і нечуваної в історії модифікації держави – саме з боку України навпаки?