— У Москві всі базари з вулиць і майданів перевели — і Сухарівку, і Арбатський, і Смоленський.
— Так, майдан — центр кількох вулиць — місце найбільшої архітектурної насиченості. Згодом їх, мабуть, перепланують. До війни вже такі проекти були.
— Згодом... А чому б уже зараз не прибрати ці рундуки і кіоски далі від центру, не розпланувати там скверів, не прикрасити їх скульптурами?.. До речі, про скульптуру. Майстри тримають її за сьмома замками, в майстернях, музеях. А як добре виглядає вона на майдані! І сама від цього виграє, і майдан прикрашує, організовує його. Монументальна скульптура не любить кімнати. Їй потрібні простір, повітря, архітектура, яку вона могла б доповнити. Ніщо так не організує, не надає композиційної завершеності майданові, як скульптура. Я не кажу вже про те, що на майдані її сприйматимуть десятки тисяч людей, а не окремі відвідувачі музеїв. І не обов'язково зразу ж брати граніт і бронзу. Можна покищо з гіпсом примиритись.
Ось праворуч від оперного театру невеликий прямокутний майдан. — Якісь сходи з ліхтарями, кілька дерев — і все. Порожньо. А поставити туди скульптуру — зразу ж оживе майдан, зміцніє, відродиться. Пригадайте флорентійський майдан Сеньйорії з мікельанджелівським Давидом, мармуровим Нептуном Аманатті, пам'ятником Козімо Медічі та іншими скульптурами, розміщеними в лоджії і просто на майдані. Хіба погано? Або наш ленінградський Літній сад. Петергоф? Адже ваші сади набагато кращі від ленінградських, а крім стандартних фонтанів — у них нічого немає. Слово честі, прикро стає за скульптуру.
Навіть такий одвертий ворог прикрас, як вождь конструктивістів Ле-Корбюзьє сказав:
"В усякому архітектурному ансамблі є місця, що являють собою наче ключ до пропорцій навколишніх архітектурних творів. Це місця високої інтенсивності, місця, де поєднано всі умови для виголошування промови — пластичного, звичайно, характеру промови".
А скільки ж таких місць у Києві і розповісти нам є нібито про що. Як на вашу думку?
Якийсь час ми мовчали. Сонце зайшло за дахи будинків, на мить затримавшись на білосніжній дзвіниці Софії.
— Вам подобається Софія? — запитав капітан.
— Це архітектурна прикраса нашого міста.
— Колись вона була значно красивішою, ніж зараз. Я кажу про дзвіницю.
— Колись? — незрозумів я. — У XVIII столітті?
— Ні, навіть значно пізніше. Років сорок тому, — зауважив капітан, підводячись. — Ось ви — киянин, а, мабуть, не знаєте, що ця дзвіниця колись була зовсім не білою. Подивіться альбоми Лукомського. Наче мереживо. Білий орнамент на блідозеленовому, фісташковому фоні... Прекрасно! Адже цінність дзвіниці, громіздкої і важкої, саме в цих казково-фантастичних скульптурних прикрасах. За словами того ж Лукомського, — а це ж один з найбільших знавців староросійської і української архітектури, — нічого подібного до цієї орнаментики в Росії не має, за винятком Георгіївського собору XIII століття в м. Юр'єві. А зараз усе це замазано суцільною білою фарбою.
Шкода!
І він протяг мені руку.
— Вам, здається, ліворуч? Мені праворуч. Може через кілька років знову зустрінемось — і орнамент тоді вже буде на зеленому фоні, і грати поставлено, і квіти у вазах, і газони на всіх вулицях. А в садах — багато скульптур. Адже у вас досить талановитих архітекторів, скульпторів, художників! Кияни ж так люблять своє місто! Чудеса можна творити. Ось тоді знову поблукаємо і поговоримо.