Голос Людмили. Але хіба ми не говорили відверто? Голос Івана. Є відвертість остаточна.
Голос Людмили (крізь сміх). Ви вже думаєте про справи остаточні? Може, про смерть?
Голос Івана. Навпаки. Мені здається, що я ще зовсім не жив. Щодень враження таке, ніби життя тільки повинне розпочатися. І все залежить від вас.
Голос Людмили. Від мене?
Людмила нарешті скинула з себе заціпеніння, рішуче підійшла до магнітофона і вимкнула його. Юрій спокійно ввімкнув.
— Що це означає? — спитала холодно Людмила.
Юрій не відходив від магнітофона, затуляв його від Людмили.
— Це, як кажуть дипломати, преамбула.
— Але все-таки ти можеш пояснити? — наступала на нього Людмила.
Голос Людмили з магнітофона теж спитав: "Ви могли б пояснити?"
Людмила знову прорвалася до магнітофона й вимкнула його.
— Піди відчини, хтось дзвонить.
Юрій впустив сусіда. Той забігав поглядом довкола, зіщулено націлився на стіл.
— Здається, я прийшов саме вчасно.
— Ти створений твоїми батьками саме для того, щоб з'являтися недоречно,— невдоволено зауважив Юрій.
— Але в зоопарку потонув слон.
— А китобійна флотилія "Слава" не потонула в Атлаити-< ці? Хоч ти й "замечательный", але так звану норму вже ВИПИВ.
— Хто ж встановлює норму? — поцікавився сусід.
— Той, хто наливає. Бери чарку, випивай і гайда звідси. Людмила стала на захист сусіда.
— Чому ти його проганяєш? Хай чоловік сяде, посидить з нами, закусить. Він нічого не їв.
Але Юрій уперся.
— Ні, сідати він не буде. Стоячи, не дивлячись і до дна. Як там кажуть у Придніпровську.
— До чого тут Придніпровськ? — здивувався сусід.
— А до того, що там живе ось цей товариш Совинський, а товариш Совинський — робітничий клас. Дійшло?
— Я теж робітничий клас,— засміявся сусід.— Он і товариш Кучмієнко підтвердить.
Кучмієнко зовсім не мав бажання виступати в ролі свідка. Він нахмурився, навіть мовби відвернувся від танцюриста. До чого вже дійшло! Якийсь мало не низькопробний п'янюга посилається на його авторитет.
— Юрію, ти б припинив усю цю комедію! — суворо прикрив нув він.
— А яка комедія? Ось мій друг Іван стверджує, що людина, аби не попасти в залежність від створених нею самою машин, повинна стати самоціллю й самоцінністю.
— Го-го,— зареготав сусід, який встиг тим часом вихилити чарку.— А як же тоді мої танці? Я живу не ради себе, а ради танців.
— А ходити вмієш? — спитав несподівано Юрій.
— Ну?
— То йди ти знаєш куди!
Він виштовхав сусіда, замкнув за ним двері, знов пішов до магнітофона. Людмила спробувала його не підпустити, Кучмієнко прийшов їй на допомогу.
— Ця гра стає непристойною, Юрію.
— А я не граю,— п'яно заявив Юрій.— Я починаю боротися. Жити й померти в боротьбі — це зміст життя цілих поколінь і навіть цивілізацій.
— З ким же ти борешся? — спитав Совинський.— 3 нами, чи що?
— З так званими умовами життя! Я хочу їх подолати! Він знову ввімкнув магнітофон, ніхто не здогадався зняти
касети й сховати або просто викинути за вікно. Знов було те саме.
Голос Івана. Людмило, я повинен нарешті... Не можу більше мовчати...
Голос Людмили. Але ж я сказала... Ми ніколи не мовчали...
Голос Івана. Я не про те... Все це були просто розмови... Без особливого значення... Але тепер я повинен вам сказати...
Голос Людмили. Повинен? Так урочисто? Людмила втратила будь-яку надію вплинути на Юрія, тепер вона зверталася до Кучмієнка, він повинен зарадити.
— Ви чуєте? Що це таке?
— Побутова електроніка,— спокійно пояснив Юрій.
— Ні, це підлість! — вигукнула Людмила.— Підлість і ганьба!
— Так звана, ти забула додати. А голоси лунали далі.
Голос Людмили. Я боюся урочистого тону. Голос Івана. Ви просто не хочете мене слухати.
— А що, коли я почну роздягатися? — несподівано спитала не знати й кого Анастасія, але її чи то не почули, чи просто не повірили. Бо над усім тут панували оті голоси давно вмерлі, колишні, колись украдені, а тепер...
Голос Людмили. Але ж я слухаю.
Голос Івана. Я давно повинен був сказати... але... не вмів... але сьогодні так... я хотів би сказати тільки тобі, але при всіх (лунає дивний звук, підозріло схожий на схлипу* вання).
Анастасія мовчки почала роздягатися. На це ніхто не звер-і нув уваги. В кімнаті було задушливо, можна розстебнути гїлу.чку. Але Анастасія не просто розстібала блузку, вона скида-л;і її з себе, скидала демонстративно, з викликом, і ніхто цього не помічав.
Голос Людмили. Що з вами?
Голос Івана. Я люблю вас.
— Ти припиниш це? — кинулася Людмила на Юрія.
— Тепер це втратило будь-який практичний інтерес,— спокійно відповів той з кривою посмішкою.
Голос Людмили. Не треба говорити про це. Іване, ми друзі...
Голос Івана. Я здогадувався... І ще скажу: ніколи я не полюблю більше нікого...
— А як же Анастасія з гарними ногами? — поспитав Юрій і тільки тут помітив, що Анастасія, знявши з себе блузку, вже знімає й спідницю.— Ну, чорт! По-моєму, так званий стриптиз! Я припиняю спектакль! Все!
Він вимкнув магнітофон, швидко зняв касету, спробував заховати її, але Людмила видерла її з рук, не знала, що з нею робити, Кучмієнко прийшов їй на допомогу.
— Я знищу цю гидоту. Ганьба, Юрію, просто ганьба. Іван подав Анастасії блузку, затуляв її, поки вона одягнеться, з болем сказав:
— Що ж ви? Як ви могли?
— А він міг? Він міг роздягати ваші душі? Творці прогресу! А про звичайне людське благородство забули! Найскладніші машини не можуть позбавити людство порядності й благородства, інакше, інакше...
Юрій зазирнув за Іванову спину, так ніби боявся пропустити бодай одне слово Анастасії.
— Чорти його бери, у вас це здорово вийшло! Ти привів Анастасію, щоб подивитися на вираз наших облич? Тепер вона влаштувала маленьке роздягання, щоб ще раз помилуватися виразами наших облич... Щоб припинити це задоволення, я краще піду!
Кучмієнко заступив йому дорогу.
— Куди? Нікуди ти не підеш! Чуєш? Ти повинен дати нам відповідь!
Юрій легко відштовхнув його, вискочив у коридор, загримів на сходовій клітці. Кучмієнко безпорадно розвів руками.
— Ненормальний! Не інакше, йому зроблено якесь щеплення! Просто обурливо, до чого розпустився. Але я з ним ще поговорю. Я цього так не облишу. Людочко, заспокойся. Все владнається. Він ще проситиме в тебе пробачення. На колінах! Не інакше, як тільки на колінах!