А Юрій причепився до Совинського. Так ніби не тільки Кучмієнко, а й він чув усе, що Іван казав Людмилі.
— Коли не з образою, то з так званими звинуваченнями,— сікався він далі.
— Не вгадав.
— Аз чим тоді?
— Дай спокій Іванові, пий чай,— спробувала заспокоїти Юрія Людмила.
— Але ж при конструюванні обчислювальних систем на основі розподілу часу виходять з того, що режим діалогу вважається задовільним лише тоді, коли час очікування системи на чергове запитання становить не більше десяти секунд!
— Ти сьогодні просто нестерпний,— відвернулася від нього Людмила. Але Совинський прийняв виклик.
— Для нас важливий інший час,— сказав він.
— Який саме?
— Саме той, який переробляється, перетворюється, конденсується, переганяється через наші машини. Швидше, швидше, швидше! Досягнути швидкості світла — і тоді буде відчуття нашого безсмертя. Ось мрія і надзавдання. Тому мені, наприклад, хочеться жити не просто, а ніби понад завдання. Бути з усіма. З тими, кому найтяжче. З космонавтами. З тюменськими нафтовиками. З бамівцями. А коли не з ними, то відчуваєш ніби провину, чи що Юрій замугикав: "На борьбу за права человека поднялся молодой человек".
— Темний ти чоловік, Іване. Був темний і лишився ним. Час — це ми. їм час, п'ю, як воду, сплю в часі, а він дрімає в мені, сміюся й насолоджуюся в часі, як у теплій ванні. І я вдоволений. Який чоловік, такий і час. Одаково що квартира. Що більша квартира,, то видатніший чоловік. Скажеш, неправда? Ось картина — вона на стіні. А в тебе ні стіни, ні квартири. Ти досі, живеш у гуртожитку. Питається в задачнику Фалеева й Пьоришкіна: чий час кращий?
Кучмієнко сановито покашляв, подзвенів ложечкою об чашку.
— Дозвольте втрутитися. Ти, Юрію, говориш не те.
— Тобі жалко Совинського? Тоді навіщо ж ти його вигнав з фірми?
— Я не виганяв, і фірма не моя, затям собі! У нас все державне, гягна своїй роботі державний чоловік!
— А.де починається держава? З нас чи ми з: неї?
— Люди часто не знають, де вони можуть принести більше користі; тому потребують контролю й керівництва,— повчально промовив Кучмієнко.
— Але керую не я тобою, а ти мною. Тому хай живе правильна розстановка кадрів! Ось Іван приїхав з свого Придніпровська й заявляє, що я не якийсь там спеціаліст, а просто ледар, який мріє про краще майбутнє. І не тільки я, а всі ми під керівництвом академіка Карналя і при твоєму заступництві, товаришу Кучмієнко.
— Я тобі цього не казав,— зауважив спокійно Совинський.
— Чи, може, я належу до тих, хто живе від наказу до наказу, а далі йому хоч трава не рости!
— Ти вмієш працювати.
Юрій відкинувся на спинку стільця, засміявся.
— В такому разі ідеями обмінюватися не будемо, матеріальними цінностями — так.
— Хлоп^яцтво,— звертаючись до Анастасії, півголосом кинув Кучмієнко.— На що тільки розтрачується енергія! А, між іншим, енергія кожного теж належить державі. Тепер: модні дискусії про джерела енергії, про економне ставлення до природних ресурсів. Дехто пробує залякати, мовляв, що буде, коли вичерпаємо всю нафту, спалимо все вугілля, спиляємо всі ліси, опо-рожнимо газові підземні комори. А я б спитав таких заляку-вальників: чи задумувалися ви, які запаси енергії криються в душі прогресивного людства?
Совинський перезирнувся з Анастасією, яка смішно зморщила носик, вимушена слухати велемудрі просторікування Кучміенка.
— А що, хіба є і регресивне, людство?—спитав наївно.
— Не знаю, чи є регресивне, а прогресивне.: справді є, ми в цьому пересвідчуємося щодня! — запально відповів Кучмієнко.
— Прогресивне людство — це більшість,— пояснив Юрій. І не знати було: сміється він з батька чи говорить всерйоз. Але Совинський був у такому стані, що весь час мовби шукав нагоди знов і знов зчепитися з Юрієм, він не поминув і цієї нагоди, відразу ж повернувся до того.
— Буває більшість розумна, а буває...
— Дурна? — єхидно видивився на нього Юрій.
— Більшість складається з нас. Кожен її складає.
— Всі, але не кожен. Я складаю, ти— ні.
— Це. ж чому?
— А тому, що я вколюю, а ти втік. Кишка тонка виявилася, не зніс морально-побутових проблем. Я випускаю машини, а ти...
— Я б відмовився від таких заяв,— сказав похмуро Совинський.— Подумай ліпше: що ти випускаєш? Половина продукції— застарілі моделі. Для кого це?
Кучмієнко ринувся не так на захист сина, як самого себе.
— А державний план? Ви що ж, не знаєте, що є державна дисципліна? У нас тисячі робітників, ми повинні платити їм зарплату, ми не можемо...
— Не можете — відмовтеся від своєї посади,— різко відказав Совинський.
— Сам відмовляється, інших теж агітує! — зареготав Юрій.— Та я вже раз відмовлявся. Не від Люки, як тобі б хотілося,— від вищої освіти. Дійшов до четвертого курсу й кинув.
— Мало честі,— зауважив Совинський.
— А чому кинув, знаєш? Думаєш, модно? А чому модно? Бо ніхто не хотів помирати. Одержиш диплом, поставлять начальником зміни або навіть начальником цеху, а через три місяці, тобто в кінці кварталу, з тріском знімуть за невиконання плану. А не виконаєш через постачальників, які недодадуть деталей, або через отаких передовиків, як ти. А я відмовився! І тепер коваль власної долі. Матеріальний рівень пристойний, як каже мій батько, моральне задоволення теж є, і ніякої відповідальності.
— Ти бригадир, згадай.
— А що для мене так зване бригадирство?
— Люди стають жалюгідними, коли пробують приховувати свої слабкості,— не знати до кого тихо проговорила Анастасія.— Та коли вони починають хизуватися своїми слабкостями, то перестають бути цікавими.
Людмила заходилася коло магнітофона й програвача. Змінила Юрія.
— Юко, знайди щось цікаве. У тебе ж стільки записів.
— Знайду, знайду. В мене є страшенно цікаві записи. Але я хотів, щоб Іван зробив своє тисяча вісімсот сімдесят перше попередження.
Совинський знизав плечима.
— Коли ти вже хочеш договорити до кінця, то можу тобі сказати... Я б на твоєму місці... З таким ставленням до... Просто пішов би завтра й відмовився від бригадирства... Який же з тебе бригадир? Та ще, мабуть, і бригада передова. Бо я знаю, що таке наладчики...
— Вгадав! — зраділо вигукнув Юрій.— Комсомольська! Як у тій пісні: "Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым". І ми робимо діло, а ти? Приїхав нас покритикувати? Бачили ми таких критиків. Спитай мого батька, товариша Кучмієнка. Він усе знає. Я читав колись роман. Називається: "Каліко, не здавайся!"