— А навіщо? — здивувався Совинський.— Я бачив його сміх, і з мене доволі! Ось Анастасія доводить, що головне для людини майбутнього — це не цивілізація праці, а цивілізація вільного часу, вміння розпорядитися своїм дозвіллям. Для цього, мовляв, навіть спеціально вчитимуться. Вища освіта не для професії, бо професії будуть спрощені до того, що їх можна буде опанувати за три дні, як на американському конвейєрі. Головне вміти провести вільний час.
— Скажи мені, який твій вільний час, і я скажу тобі, хто ти,— докинув Юрій.
— Це теорія академіка Капиці, а не моя,— пояснила Анастасія,— але я поділяю цю думку. Мені, наприклад, здається, що і-же сьогодні більшість так званих життєвих трагедій викликається не конфліктами на роботі, а невпорядкованістю сфери дозвілля.
Про сусіда було забуто. Він не переймався цим, мовчки наливав у чарку, швидко вихиляв, підкладав собі на тарілку без припрошувань, запихався за обидві щоки, холостяцьке життя иаичпло його не ловити г$в у такі відповідальні моменти, окрім того, на танці людина витрачає так багато енергії, що не поповнювати її — справжній злочин, хто ж цього не знає? Та коли мова зайшла про дозвілля, про заповнення й раціональне використання вільного часу, танцюрист нашорошив вуха.
— А я? — гукнув він, нагадуючи про себе. Але він уже безнадійно самоусунувся з товариства, і, коли хтось, може, й пустив би його назад, Кучмієнко в таких випадках був твердо-безжальний. Він відмахувався від танцюриста недбало й зневажливо, аж той з переляку мерщій вихилив чарку, так ніби хотів відкупитися від Кучміенка, замаскуватися, показати, що не мав ніякого бажання втручатися в серйозні розмови, що вигукнулося воно якось само по собі, мовби навіть безособово, чи що. А Кучмієнко тим часом, вдоволений, що так легко й швидко подавив опір безіменного.бунтівника, прибрав картинну позу і став терпляче пояснювати всім і найперш Анастасії, бо саме на її увагу розраховував у всіх своїх розбалакуваннях:
— Вільний час є важливим фактором гармонійного розвитку особи. Я багато думав над цим і навіть робив самофотогра-фії бюджету свого часу. І що ж я відкрив? Найбільше вільного часу мають трудящі молодого віку. В цьому віці менше витрачається часу на домашню працю, доглядання дітей, відвідування торговельних точок, інших установ сфери обслуговування. З віком змінюється не тільки кількість вільного часу, а і його внутрішній зміст. Зменшується час на фізкультуру й спорт, на ходіння в гості і бездіяльний відпочинок.
Анастасія засміялася.
— Чому ви смієтеся? — образився Кучмієнко.— Це все правильно. В мене статистика.
— Тому й смішно, що правильно. Коли людині не лишається ніякої можливості задуматися, їй тоді доводиться або ж сумувати, або сміятися. А ще я подумала: яка ж різниця — молоді чи старі? В гостях сидять однаково довго й ті, й ті. Набридають господарям, і ті весь час думають: коли вони вже підуть!
Людмила жартома посварилася на Анастасію.
— Ви мене ображаєте, Анастасіє! Я не хочу бути занесеною до списку негостинних хазяйок! Он Юка підтвердить. Та й наш сусід.
— Людочко, за твоє здоров'я! — зраділо закричав сусід, про якого нарешті згадали.— Бажаю тобі, щоб ти була теж великим фізиком, як і академік Карналь!
— Чули темноту! — обурився Юрій.— Назвати академіка Карналя, а заодно і мою Люку фізиками! Та чи знаєш ти, що таке фізика? Фізика — це коли щось падає, летить донизу, розбивається, скажімо, посуд на кухні. Люка ж має справу тільки з тим, що возноситься, злітає, парить. А це вже вивчає математика, найблагородніша з наук. Фізика занурена в турботи про користь, математик же ніколи не думає про корисність, він думає про істину! А так звана істина, ца превеликий жаль, не завжди корисна. Скажімо, яка користь від того, що ти танцюрист у нашому заводському ансамблі, щедро фінансованому відомствами мого батечка, а не партнер Майї Плісецької або Валентини Калиновської, а я лише чоловік ученої дружини, простий електронник, безіменний наладчик, якого навіть мій колишній друг Іван Совинський розпікає сьогодні за технологічний кретинізм?
Кучмієнко зорієнтувався, що йому ліпше не встрявати в цю побічну, сказати б, суперечку, тому швиденько просунувся на своє місце й почав мовчки залицятися до Анастасії.
Зате танцюрист розцвітав. '
— Не прибіднюйся,— якимсь зміненим, зверхнім голосом звернувся він до Юрія,— краще налий своєму сусідові у чарочку.
— А коли не наллю? — спитав Юрій.
— Тоді я не розкрию тобі одної таємниці.
— Якої ж?
— А тої,— з п'яною серйозністю промовив сусід,— що ти диктатор життя.
— Ого! — зраділо вигукнув Юрій, підсовуючи сусідові повну чарку і не забуваючи також і себе.— Це цікаво, "мабуть^ навіть для Совинського, хоч він завжди був за демократію,, тобто за всезагальву рівність, аж до зарплатні включно: хотів одержувати стільки ж, як і академік Карналь, і вимушений був розпрощатися з нашим об'єднанням.
— Юко, не мели дурниць!"— строго крикнула Людмила.
— А я не мелю, воно само мелеться. То як же ти поясниш, "замечательный", про мою диктатуру?
— Ну, читав про науково-технічну революцію? Всі читали. А революція — що?
— З погляду танцюриста,— підморгнув Юрій.
— А танцюрист теж чоловік. Тепер же владу захопили кібернетики й електронники.
— І кібернетики люди,— нагадав Юрій.
Кучмієнко знову не стерпів. Коли нехтуються принципи... Як це так?
— Дозвольте, дозвольте, молоді люди! Як мені відомо, в нашій країні влада в руках у народу, в робітничого класу.
— А я теж робітничий клас,— п'яно усміхаючись, нахилився до нього танцюрист,— записаний, правда, чи то інженером, чи конструктором, а працюю ногами, сто потів з мене стікає. А влада не в мене, а в кібернетиків. Бо науково-технічна революція. Це вам кожен собака пояснить...
— Ну, знаєте,— Кучмієнко гидливо відхитнувся від п'яного дихання танцюриста, осудливо поглянувши на Людмилу, на Юрія. Як вони можуть приймати таких людей? Але Юрієві подобалося дратувати батька.
— А коли культурна революція,— допитувався він у сусіда,— тоді як— влада переходить до танцюристів?
— Все може бути. І тоді я...
— І тоді ми не станемо ждати, поки ти дорвешся до влади, бо ти й так уже дозрів, аби топать звідси, поки тепленький,— підводячись і витягаючи з-за столу сусіда, засміявся Юрій.