— Хто пристойні? — поспитав ущипливо.— Грузинські кібернетики чи ви з академіком?
— Натяку не вловив,— великодушно заявив Кучмієнко.— Але скажу тобі, Юронько, що старших треба поважати. Треба зважати на, їхню мудрість і їхню втому. Бо хто ж, як не вони...
— Пропоную випити й закусити! — вигукнув Юрій, знаючи наперед увесь Кучмієнків репертуар.— 3 того часу, як .людство винайшло стіл, —воно нічого ліпшого не може вигадати, як .випивку й закуску для гостей...
— Воно сиділо ще коло пенька,— засміялася Анастасія.— Колись частування, мабуть, викликане було тим, що подорожній прибивався .до чиєїсь господи виснажений, знесилений і зголоднілий, тому нагодувати його — це був обов'язок, юсвячений звичаями. А тепер іноді людям варто перейти сходову площадку, щоб опинитися в гостях у знайомих, і що ж? І відразу господиня починає метушитися на кухні, господар тягне стіл, всі падають мерщій на випивку й закуску. Це вже не звичай, а якась мовби пошесть, чи що.
— Усе ж краще, ніж півлітра на трьох у під'їзді,— зауважив Совинський.
— Головне: пристойно,— підтвердив Кучмієнко, нагадуючи про себе, бо не міг допустити до такого стану, коли про нього тут забудуть. Та, мабуть, у цьому ж був зацікавлений і Юрій, хоч, щоправда, з іншими намірами. Він зрозумів, що просто випхати батька не вдасться, перебалакати — теж, тому вирішив змінити тактику й загнати старого в глухий кут, осмішити того в очах Анастасії, а заодно й Совинського.
— То що ти можеш відповісти Совинському? — спитав він батька.
— Тобто? — вдав, ніби забув про початок їхньої розмови, Кучмієнко.
— Про сигнали.
— Сигнали? У вас є якісь сигнали? — повернувся Кучмієнко до Совинського.
— У даному випадку це не має значення,— відповів Іван.
— Тобто як? Не зрозумів. Юрій вдоволено потер руки.
— Іван хоче сказати, що він не уповноважений. Компетентні органи перевірять.
— Перевірять? — обурено вигукнув Кучмієнко.— Що перевірять? Я протестую проти вигадок!
— І, протестуючи, пропонуєш чи, пропонуючи, протестуєш? — поспитав єхидно Юрій.
Кучмієнко ніяк не міг збагнути, що з нього просто насміхаються. Він звик сприймати все занадто серйозно, з деякою зверхністю й поблажливістю ставився завжди до людей і не вмів уловити тої небезпечної грані, коли хтось вислизав з-під його зверхності й сам опинявся в панівній позиції.
— Тобто як? —допитувався він далі.
— Ти надаєш переваги узагальненням без подробиць чи обмежуєшся подробицями, не вдаючись до узагальнень? — допитувався в нього Юрій.
Анастасія не витримала, засміялася, за нею Совинський і Людмила, яку врятував дзвінок, вона побігла відчиняти й повернулася знов з сусідом.
— Третє пришестя Ісуса Христа! — оголосив сусід.
— Сідай, "замечательный",— запросив його Юрій.— Випивай стоячи, не дивлячись і до дна і жми на свої танці-шманці, виконуй план по охопленню трудящих художньою самодіяльністю. Ну, чого ж загальмував?
Але сусід побачив Кучмієнка і позадкував до дверей. Хлопець він був від природи нахабний, але не до такої міри, щоб пхатися за стіл, де сидить сам Кучмієнко, заступник всемогутнього Карналя, шеф всієї їхньої самодіяльності і взагалі шеф усього на світі. Юрій вискочив з-за столу.
— Давай, давай,— приказував він,— поки ти дотанцюєшся до заслуженого артиста республіки, ми надамо тобі звання заслуженого ковтальника. Чи злякався суворого заступника директора? Не бійся, це мій законний батечко, і він сповідує тільки режим —найбільшого сприяння, як американський конгрес...
Кучмієнко приглядався до цієї сцени з неприхованим вдоволенням.
— Колись і я отак,— нахилився він до Анастасії.— Молодість, зухвалість, надмірності... Окрім того — передчуття щастя, яке завжди більше, ніж саме щастя. Живеш, бувало, тим, що одного прекрасного дня тебе викличуть і підвищать. Що може бути прекрасніше?
Юрій, хоч як, здавалося, був заклопотаний частуванням свого сусіда, прислухався до кожного Кучмієнкового слова і вмить кинувся на виручку Анастасії, яка, власне, й не знала, що їй відповідати...
— Ага, прекрасний день! — гукнув через стіл до батька Юрій.— А коли одного прекрасного дня до тебе з'явиться твій колишній друг і повідомить, що ти маєш шанс попасти в число так званих деяких? А кому в нас охота бути деяким? Тоді вже ліпше записатися в загальну і спокійну категорію, яка визначається словами: "І багато, багато інших!"
— Ти там не втримаєшся,— зауважив Совинський.— Не такий у тебе характер.
— Чули? — вдавано злякано зітхнув Юрій.
— Щось я не збагну,— поскаржився Кучмієнко ще мовби жартома, але вже й не без тривоги в голосі, бо знав здібності свого сина і міг ждати від нього найгіршого.
— У Юрія виявилися деякі ознаки тренованої нездатності,— пояснив Совинський.
— Тренованої нездатності? Що це?
— Звичка виконувати одноманітну роботу і втрата здібності вирішувати унікальні, проблемні ситуації.— Совинському сподобалася його роль, він грав її щодалі з більшим бажанням.— Інакше це зветься технологічним кретинізмом.
— Можу для наочності навести приклад,— втрутився Юрій.— У хірургів. Операція пройшла блискуче. На жаль, пацієнт помер. Так само й у нас: наше об'єднання найпередовіше. На жаль...
— Що "на жаль"? — розгнівався нарешті Кучмієнко.— Які можуть бути "на жаль"? Ми на передньому краї прогресу... Я з усією рішучістю... Звичайно, є недоробки, не все гаразд з керівництвом... Скажімо, громадськість небезпідставно цікавиться, чи правда, що академік Карналь сказав, щоб усю увагу й енергію зосереджувати лише на тих машинах, які можуть мати перспективу одержання Державної премії? І чи правда, що наше об'єднання випускає деякі машини, які на практиці застосовувати невигідно? І чи правда, що академік усіх підлеглих називає рабами? Мовляв, я даю ідеї, а ви втілюйте!
— "Раби — не ми!" — зареготав Юрій. Але Людмила, яка досі мовчала, враз вчепилася в Кучмієнка.
— Стривайте. Я нічого не розумію. Це що?
— Сигнали,— безтурботно знизав плечима Кучмієнко.
— І, ясна річ, анонімні,— підказав Юрій.
— Ми не можемо зневажати сигнали трудящих,— поважно пояснив Кучмієнко.
— Але ж,— Людмила зблідла, в неї пересохло в горлі.— Але ж згадайте, що про анонімки сказано з дуже високої партійної трибуни. Рішуче засуджено.