— Ти гість, за тебе й п'ємо,— сказав Карналь.
— Давай взаємно. Перескакав ти мене все-таки. Як воно вийшло, досі не можу збагнути, а перескакав! Таке життя! Один ночей не спить, згорає на громадській роботі, віддає себе всього ідеї служіння, а другий, дивись, ходить собі, задачки рішає—і вже коли не академік, то доктор, лауреат, а там і Герой! Чудасія! Але життя довге! Ох, і довге! Як поглянеш назад, аж страшно. Тобі буває страшно, Петре Андрійовичу? У аас же війна позаду — чого тільки не було! Тепер же повно народу, який і не нюхав війни, а рвуть землю в тебе з-під ніг! Вже вони вчені," вже вони міністри, вже вони депутати й кандидати! А нам що? Рядок в анкеті — "Участь у Великій Вітчизняній". Добре, що хоч рядок лишили. А скоро й анкети знищать. Все щоб як за кордонами. Ніяких анкет, ніяких заслуг, ніяких минулих подвигів. Мовляв, що заробив сьогодні, те й маєш. І ось коли ти відмовишся взятися за організацію цього нового діла, то, думаєш, хто вхопиться? Молоді! Галузь молода, публіка туди теж посуне молода та зелена! Ці хлопчики на ходу підметки рвуть! Але ж і ми ще не старі з тобою! Мені сорок, а тобі ще менше! Коли ж і не очолювати та просувати! Відмовишся — то виручу! Візьмуся й не осоромлю! Ти ж мене знаєш!
— Ти, мабуть, не читав Цезаря? — спитав Карналь, вже знаючи відповідь Кучміенка.— У нього в записках про громадянську війну є розповідь про те, як він, перейшовши Рубікон і захопивши Рим, запропонував сенату сумісне правління державою. "Та коли ви з страху ухилитесь,— сказав він сенатові,— то я не стану вас змушувати й правитиму державою особисто сам".
— Церазем мене хочеш підкосити, Петре Андрійовичу? — вдоволено гмикнув Кучмієнко.— Підкошуй, підкошуй. У мене на твого Цезаря часу не вистачає. Для моєї професії ніякі Цезарі не потрібні. Я організатор наукні Ти не хочеш ним стати, тоді я тебе організовуватиму! Взаємовиручка в бою!
Так він і пішов того вечора від Карналя переконаний у своїй потрібності й незамінимості, а згодом, коли вже було зовсім пізно, Карналеві подзвонили з ЦК і сказали, що з ним говоритиме Пронченко.
Мав так само молодий, хоч трохи й утомлений голос, пам'ятав досі їхнє чаювання в університетському гуртожитку, виявилося, що підтримує зв'язок з професором Ремом Івановичем, досі Карналеві не набридав, бо відчував себе провінціалом порівняно з ним, столичним жителем. Розмова була довга, напівжартівлива, товариська, коли ж Пронченко запросив Карналя завітати до нього на роботу для вах<ливої розмови й Карналь сказав йому, що вже поінформований про зміст тієї майбутньої розмови, і сказав також, ким і як поінформований, Пронченко не те що здивувався, а якось розгубився. Ще Карналь додав, що в ЦК його не пустять, бо він безпартійний. Цього Пронченко не зміг зрозуміти.
— Чому ж?—спитав майже різко.— Гординя напала? Запишався високими званнями? Ждеш, поки партія проситиме? Поклонів хочеш? Партія ні перед ким не кланяється, запам'ятай, Петре Андрійовичу. А тобі без партії негоже. Не зможеш на повну силу працювати, не розкриєш усіх своїх здібностей. Чоловік ти здібний — в цьому вже всі переконалися.
Карналь пробурмотів, що не знає, хто б його рекомендував з тих, що давно знають. Фронтових товаришів якось не наважувався питати про це, а з післявоєнних...
— А ось я попрошу Рема Івановича, і вважай, що одна рекомендація в тебе вже є. Решту знайдеш сам. Не був би я секретарем ЦК, то теж дав би. Тільки щоб не загордився.
Коли йшов до кабінету Пронченка, його помічник (чи думалося тоді, що й сам матиме колись помічника?) півголосом порадив Карналеві: "Ви, будь ласка, не затримуйтесь, тільки про справу і якнайкоротше".— "Гаразд",— пообіцяв Карналь і підвів помічника. Бо Пронченко і не думав його відпускати. Про справу говорити не став, показав кабінет, показав десять телефонів, які дзвонили мало не щосекунди, розвів руками:
— Хоч плач, хоч скач! І ось так уже, знаєш, скільки років? В університеті був просто рай. Згадую з моєю Веріко, як щось давньогрецьке, чи що. В області? Не легше, ніж тут. Навіть важче, коли хочеш. Бо там відповідаєш за все. Літо, починаються шкільні канікули, поруч Дніпро, а вода глибока. І ось — тонуть діти. Що я можу? Викликаю завоблнаросвітою: "Погано інструктуєте вчителів і вихователів!" Починають інструктувати краще, а діти тонуть! Уяви собі: втопилася дитина. Одна-єдина, і то яке горе. А коли десять, а коли щодня по двоє, по троє? Жах! А тут дзвонять з району. В глинищі знайшли бомбу, ніхто не побачив, діти відкопали, бавилися, вибух — одинадцятеро загинуло. Перша мати, яка туди прибіг-гла й побачила це, повісилася! Вертольотом туди. Мертві, пошматовані маленькі тільця. Ніби виліз з-під землі загнаний туди нами навіки фашистський звір і втопив оті русяві голівки в ясній дитячій крові. Коли ж це скінчиться? І чи буде кінець? Я ридав у машині так, що не міг вийти. Зв'язався з Києвом, з Москвою. Дітей не порятуєш, треба рятувати батьків... Це теж партійна робота, Петре Андрійовичу, щоб ти знав. Керувати — це приймати рішення. Щогодини, щохвилини. Іноді секунди вирішують. Щодня б'єшся над проблемами, іноді най-дрібнішими. Стратегічного мислення немає, дихнути буває ніколи. Ось і покладаємо великі надії на вашу науку управління. Машинами людей не заміниш, державні рішення повинні пройти через людське серце, чи що, набути душевності, мати той необхідний емоційний елемент, який тільки й робить їх людськими. Але підґрунтя, основу, інформацію, найліпші варіанти рішень можуть дати машини. Не сьогодні — в майбутньому. Потрібні машини. Потрібна мисль. Потрібні такі люди, як ти. Сьогодні в нас багато невирішених проблем, завтра їх стане ще більше. Основа життя суспільства матеріальна. Колись був бог — тепер богів мільйони! Вони в усьому: в заводах, електростанціях, машинах, холодильниках, телевізорах, і всі вони волають: мало, мало! Ти, Петре Андрійовичу, на досить тривалий час успішно втік од усього цього. Утік, вважаю, для того, щоб здобути щось нове. Для кого ж? Для себе? Ні, для суспільства. Настав час віддати кесареве кесарю.
— Хіба не віддаю? Готую майбутніх спеціалістів, учених.