Розгін

Сторінка 30 з 218

Загребельний Павло

— Цікаво, як ви вгадали?

— Не вгадав, а згадав.

— Не розумію.

— Бачив вас у журналі мод.

Він назвав прізвище, але не більше. Коли Анастасія попросила провести її додому, Совинський зам'явся.

— Боїтеся компрометації? Ви закохані? Чи засекречені? — допитувалася Анастасія, хоч і знала, що це нечемно.

— Все може бути,— ухильно відповів Іван.— Я проведу вас до тролейбуса. Гаразд?

Потиснули одне одному руки — і все. Більше не бачилися й не згадували одне про одного.

— Ви й тоді приїздили з Придніпровська? — спитала Анастасія.

— Та ні, я працював у Карналя.

— Дивно, я нічого про вас не знала тоді, не знаю й тепер, а ви про мене все.

— Зате ви знаєте набагато більше за мене. Наприклад, про академіка Карналя. Він що, сказав вам, що приїде?

Анастасія завагалася. Казати неправду не хотілося, але ще

більше не хотілося визнати свою поразку, бо поразок жінки

бояться найбільше. х

— Просто я довідалася. Завтра він буде тут.

— Ви не могли привезти кращої звістки! Просто не віриться. Невже він?.. Це я послав йому телеграму, і коли він...

— Ви тут у відрядженні? — прийшла йому на виручку Анастасія.

— У відрядженні? Я втік од Карналя!.. Живу тут у Будинку спеціаліста. Це тільки так називається. Насправді ж гуртожиток. Маю кімнату, все інше в кінці коридора.

Він засміявся.

— Впроваджую передову техніку... Електроніку в народне господарство. Чули про таке?

— Не дуже. Коли хочете, не бачила електронної машини. Тільки в кіно й на знімках.

— Можу показати.

Він був зовсім не такий, як тоді в парку. Ні скутості, ні нерішучості, сповнений енергії і... якоїсь мало не дитячої наївності. Вхопив Анастасію за руку, майже бігцем потягнув її по кривулястому коридору. Вбігли у несподівано велике й високе приміщення (багатоповерхова порожнеча — так можна було б назвати цей дивний простір), показав на самому дні цього побіленого, як і все довкола, залу невисокі металеві шафи в сіро-емалевому полиску, простенькі пульти, металеві стільчики, довгі металеві столи.

— Ось вони!

— Боже, які вони сірі! — мимоволі вигукнула Анастасія.

— Ну, ну, прошу вас обережніше! — Совинський відпустив її руку, поглянув на Анастасію майже вороже.— Це не Будинок моделей. Тут важить не зовнішній вигляд. Це, коли хочете, цілком чоловічий світ.

— Та ви жононенависник!

— Може бути. Хоча "машина" жіночого роду.

— І саме сюди має приїхати академік Карналь?

— Коли приїде, то сюди.

— Я ж вам сказала: приїде.

— Ви добре знаєте академіка? А про Кучмієнка чули?

— Ніколи.

— А знаєте історію з Айгюль?

— Ні, не знаю... На жаль...

— То про Людмилку теж?.,

Вона не знала нічого. Совинський збагнув це надто пізно. Трохи помовчав, збігла з нього наївність і хлоп'ячість, зітхнув, сказав діловим тоном:

— Тоді підемо до моїх хлопців?

— Дякую, не хочу вам заважати.

— Тоді до завтра?

— Очевидно, коли ви не захочете поцікавитися, що я робитиму сьогодні ввечері.

Совинський ляснув себе по лобі. .

— Справді, що ви робитимете сьогодні ввечері? Анастасія недбало помахала своєю торбинкою.

— На жаль, ви запізнилися з цим запитанням... Принаймні на три роки... Аби ви спитали тоді в парку...

— Тоді я ие міг,

— А тепер?

— Тепер не знаю, чи можу мати право.

— Ви ж знаєте: право здобувається.

Вони й досі стояли в приміщенні з блоками електронної ма* шини. Двічі чи тричі туди навідувалися якісь хлопці, але бачили Совинського й тактовно зникали, щоб не заважати. Анастасія помітила це.

— Вас тут цінують.

— Я звичайний робітник-електронник, хоч маю спеціальну технічну освіту. Щоправда, в Карналя я страшенно багато заробляв. Чомусь так виходить, що інженери-кібернетики мають тверду зарплатню десь там трохи більше ста карбованців, а ми могли виганяти й близько трьохсот. Бо ми практики, без нас машина не "оживе", не працюватиме, не стане машиною. І уявіть собі: Кучмієнко не став віддавати свого сина до. інституту, він зробив його техніком, і ми з Юрком Кучмієнком... Але навіщо я вам це розповідаю?

— Справді, я ж не знаю ніякого Кучмієнка... Хоча намагаюся знати якомога більше. Може, через те й пішла з Будинку моделей. Там страшенно нецікаве життя. Обмеженість, нестерпність жіночого світу. Жінок не можна полишати самих. Це просто загрозливо. Вони не можуть, як чоловіки. їм неодмінно треба вирватися за межі свого оточення. Природа, культура, історія,— не знаю, що там ще,— все це штовхає їх до світу чоловічого, і вже тут нічого не вдієш. Тому мені чоловічий світ подобається набагато більше. Він може існувати... як би сказати?., іманентно, самозамкнено, чи що. Це чистий і мужній світ.

Іван дивився на Анастасію трохи злякано. Не сподівався від неї такого вибуху, та й хто б сподівався, ще й у такій обстановці?

— Ніколи б не подумар,— почав він, але Анастасія не дала йому закінчити.

— Знаю, що ви хочете сказати. Дивуєтесь, чому такі думки? Була батьковою донькою. Росла серед чоловіків. Серед солдатів. Ви не були в армії?

— Не був.

— То й шкода.

— Ну, академік Карналь...

— Він врятував вас од армії... Як цінного спеціаліста... Не маю права судити про вашу цінність. Але чому ж ви пішли від академіка?..— Вона повела рукою, пересмикнула плечима.— Електроннообчислювальні машини, чудо техніки, двадцятий вік, НТР — і цей пам'ятник повоєнних злиднів? Як це узгодити?

— Ми не можемо ждати. Поки проект, поки викроять десь там у планах реконструкції площу, поки затвердять, поки збудують спеціальне приміщення. Не місяці, а роки... Ви могли б ждати свого щастя цілі роки?

— Готова ждати ціле життя!

— Я неправильно поставив запитання. Власною долею ми справді вільні розпоряджатися як завгодно, та коли йдеться про прогрес,

Анастасія відступила майже до дверей і, власне, вже йдучи, несподівано спитала зовсім про інше:

— А вам... хотілося б знову бути в академіка? Не отут, а там... Адже ваше щастя там. Я не помиляюся?

Совинський відповів не відразу. Пішов за Анастасією, вже в кривулястому високому коридорі глухо сказав:

— Академік мене більше не покличе... І ніхто не покличе... Вона мало не сказала: "А коли б я покликала?" — але вчасно

стрималася, прикусила губу. Спробувала перевести все на жарт.

— Ви називали якесь екзотичне ім'я.