Але стріляти йому не довелося, бо фашистські автоматники не знали, мабуть, про його присутність, їх більше цікавила гаубиця, що стирчала на узліссі й розколупувала прямою наводкою кам'яну дзвіницю, а ще цікавили їх, безперечно, й наші піхотинці, які потроху огризалися, щоправда, до часу не виявляючи особливої активності, щоб не демасковуватися. Та тут до гавкітняви "шмайсерів" долучилися сердиті серії двох чи трьох німецьких МГ-42, клятющих кулеметів, які чергами зрізають найтовщі дерева, не те що людину. Вдарили по лісу фашистські міномети, заварилося те, що зветься "кашею", міни рохкали вже й довкола Карналя, одна влучила в тритонку, і машина загорілася, сержант знетямлеко кинувся гасити вогонь, але впав, поцілений кулею в ногу. Він усе-таки підвівся, ступити на поранену ногу не міг, бо вона стала чомусь м'якою, мов стовп диму абощо, тоді пострибав до машини на одній нозі й тут побачив, як з яру видираються просто до нього наші піхотинці. Бігли безладною купЬю, може, п'ять, а може, й двадцять чоловік, бігли панічно, це Карналь збагнув відразу. Його зовсім не цікавило, чи фашисти женуться за піхотинцями впритул, чи ще десь вичікують, щоб добити їх методично й без поспіху, він тільки бачив ганебну втечу, став мимовільним свідком приниження, не міг стерпіти цього, рвонув з-за пояса гранати, потряс ними перед тими, хто дерся знизу, закричав:
— Куди-и! Стій! Порішу всіх!
Стояв на одній нозі, мов журавель, погрожував двома "фень-ками"— страшними гранатами, був угорі, піхотинці внизу. Сила була не з ними, а з тим, угорі, і вони стали слухняні й покірливі, а може, стало їм соромно перед цим замурзаним сержантом. Фашистські автоматники били ззаду зловтішно й безжально, та хто б тепер міг визначити, де більше загрози: у ляскотіниі розривних куль чи в отих знесених над яром зелених ребристих гранатах?
— Розсипайсь! — командував Карналь.— Залягай! До відбиття атаки готуйсь!
У машині почали вибухати снаряди. Це допомогло Карналеві, бо тепер заліг і той, хто не хотів. Фашисти ж побоялися поткнутися під вибухи, з чого Карналь негайно скористався і ік> вів піхотинців назад, де мала стояти гаубиця. Стрибав на одній нозі, помагав собі карабіном, як костуром. Коло гаубиці знайшов кількох уцілілих артилеристів, організував кругову оборону гармати й так протримався цілу ніч до наступного ранку, поки прийшло підкріплення і їх визволили з оточення. В тому давньому лісі була якась приємна вологість. Згадав це з особливою виразністю, опинившись під безжальним сонцем пустелі. Кому розповісти про те, що було колись? Та й навіщо? І чи справді було? Мав усе починати заново, ніби від дня народження. Ось рівнина, перед очима, неторкані піски, голе вилиняле небо, палаюче сонце, дика шарпанина вітрів. Може, той, хто був у пеклі, вмер і зник назавжди, а він лиш тінь від нього, яка успадкувала ім'я Карналя, його спогади, його біль, але надії також?
Як і чому опинився він у пустелі? Хіба щоб остаточно заповнити ту безмежну колекцію краєвидів; яку примусила його назбирати війна? Рівнини, ріки, ліси, гори, села й міста, свої й чужі, мости, будівлі, палаци, собори, бліндажі, окопи, дороги й стежки і знов дороги, а над усім — непомітна й усюдисуща, квола й усемогутня трава. Хотілося кохану дівчину посадовити на траву, вбиті солдати падали обличчям у траву, летіла повз його фронтову тритонку трава на узбіччях доріг, зеленіла з-під снігів повесні, пахла молоком і щастям літніми росяними ранками. Весь світ поростав травою. Трава на руїнах і пожарищах, трава на могилах, трава, що пробивається крізь камінь, і навіть затоплена водою або обпалена вогнем — вічна, буйна, всюдисуща.
Трава росла навіть тут, у цій мертвій неродючій землі. Ще місяць тому тут точилася запекла боротьба між зеленим і бурим, між живими, соковитими стеблинками і нещадним порохом. Та ось літо напало на трави й усе, що росло в цих краях, і спалено навіть коріння. Ні сховатися, ні зачаїтися, ні перечекати. Понищена трава не тримається більше за землю. Відштовхнута землею. Спорохнявіла. І порох розвіяний сухим вітром безслідно. Де і як скупчиться він, щоб знайти краплю води і впасти з нею на землю і знов закоренитися в ній?
Карналя підібрав подорожній туркмен. їхав верхи на верблюді, ще два верблюди ледь похитували головами позаду. Най-занехаяніше створіння на світі. Незграбне, смердюче, несхоже ні на що живе, так ніби занесене сюди з інших планет.
Туркмен був старий, як земля. З-під кучмастої чорної папахи (скільки баранів пішло на неї?) поблискували добрі, заховані в сувоях зморщок очі. Мовчки показав Карналеві на заднього верблюда, припрошуючи сідати верхи.
— Дякую,— сказав Карналь.— А тільки як же я на нього залізу? Сідати як?
Туркмен щось гукнув своєму верблюдові, той підламав під себе ноги, з зітханням влігся на пісок, старий видобувся з свого зручного сідала між двома горбами й великими, досить брудними тюками, підійшов до одного із задніх верблюдів, які зупинилися й зневажливо задерли голови, щось гукнув, верблюд погрозливо смикнув шиєю, харкнув мало не на туркмена, але послухався й ліг на пісок. Старий показав Карналеві, як сісти, щось спитав, Карналь сказав, що йому треба до конерадгоспу, а що туркмен, мабуть, нічого не зрозумів, то назвав прізвище Капітана. Пустиня хоч і велика, а людей тут мало, повинні б знати одне одного, надто ж таких людей, як Капітан Гайлі.
Старий забрався на свого верблюда, повільно повів свій маленький караван, не озираючись на Карналя, три іржаві верблюди, зв'язані так само іржавою, старою вірьовкою, знудьговано відкопилювали шкуратки губ, м'яко чалапкали по піску: "чап-чалап, чап-чалап...". Карналь обливався потом, задихався від вірблюдячого смороду, невміло совався між високими м'якими горбами, які хилиталися туди й сюди, мов болотяні купини. Мав коритися повільній безконечності руху, коритися спеці, вітрові й безплідній землі, яка відштовхує від себе не те що людину, а навіть коріння трав, які вперто живуть у цій землі мільйони років.
Спека виснажує, від неї незмога порятуватися, з нею не поборешся так, як із холодом, спеку доводиться терпіти, як доконечне зло, але від цього не легше. Карналь страждав від спраги. Не міг напитися з того дня, як опинився в пустелі. В госпіталі вони вже й не пили, а плавали в потоках чаю, випивали цілі цистерни чаю, але вода вмить випаровувалася з них, і тіла їхні були наче сухий папір. Люди мовби поставлені на якомусь пекельному протягу, гримлять повз них пекучі урагани й вихори, висмоктують з усіх клітин щонайменші залишки вологи, і людина забуває всі бажання, окрім одного: пити, пити! Карналь подумав, що старий туркмен виявив би набагато більшу гостинність до нього, коли б запропонував йому попити. Хай би то була тепла, гидка .вода з старого бурдюка, хай би й не порятувала вона від спраги, а лиш дужче розпалила той вогонь, що палає в ньому. Однак туркмен не зважив на його бажання. Коли чоловік рухається, він прийде до води неминуче. Рух потребує зусиль і терпіння, іноді навіть страждань, але він вищий за все. Не треба лякатися сонця, пісків, спраги, ліпше на час підкоритися їм, щоб здолати все наполегливістю й спокоєм руху.