— Сьогодні?
— Не можу сказати, але все може бути...
— Передайте йому, будь ласка, що я хотів його бачити* Може, подзвонить мені на дачу,
А тоді подзвонив Олексієві Кириловичу Кучмієнко— Черговий, мабуть, передав тому, що Карналя розшукує секретар ЦК, і Кучмієнко був стурбований не на жарт.
— Де сховав свого академіка? — загримів він у трубку.
— Він виїхав.— Олексій Кирилович намагався бути гранично стриманим і ввічливим з Кучмієнком, який уже набрид йому своїми причіпками.
— Не крути, не крути! Він що: хворий? Диспутації дурної цієї не провів, кабінет йому обклеїли, забувши про всяку пристойність. Хлоп'яцтво!
— Я ж сказав, він виїхав. Здається, академік має право на вихідний.
— Право, право... Мойсей своїм євреям сказав, коли виходили з Єгипту. Вихідний, вихідний... До Карналя воно ніяк не тичеться... Ти знаєш, що його не можна так пускати, чоловік он у якому стані!
— Він попередив, що на короткий час...
— А хто мірятиме? Де воно короткий, а де який — ти можеш мені сказати? Пронченко його розшукує...
— Я говорив з товаришем Пронченком...
— Ти помічник, ти відповідаєш мені за академіка! Не говорити, а живого мені Петра Андрійовича дай! З ким поїхав?
— Не можу сказати. Мабуть, сам.
— Сам? А чим? Машина його простояла цілу суботу.
— Не можу сказати...
Кучмієнко пожбурив трубку, аж загриміло...
Він дзвонив ще й у неділю. Додому до Олексія Кириловича, тьоті Галі до Карналя, до Людмили. Нарвався на свого сина, той запідозрив щось нечисте в батькових розшукуваннях, присікався:
— Нащо тобі Петро Андрійович? Дай йому спокій хоч у вихідний.
— А твоє яке діло! — обурився Кучмієнко.— Треба, то й треба! Не тобі, а мені...
— Це я знаю,— гмикнув Юрій.
— Що ти знаєш?
— Перепаскуджуєш усім життя! Кучмієнко задихнувся од таких слів.
— Та ти що? Рідному батькові?..
— Все б ти собі, а так звані права твої? Ходиш, ходиш, береш за горлянку, організовуєш світ для себе, а треба — себе для світу, як Петро Андрійович. Кинь полювати на Карналя — полюй на зайців!
— Записався в його віру?
— А що?
— Дай мені Людмилу! Не хочу з тобою й говорити! Людмили нема!
В понеділок стривоженість зростала з кожною годиною, але відомостей про Карналя не надходило, Пронченко попросив Олексія Кириловича інформувати його щогодини, тьотя Галя плакала біля телефону, Людмилі ще нічого не казали, берегли її, тим часом сподіваючись, що все буде гаразд, що академік просто зник на кілька днів, щоб бодай трохи скинути з себе десь у тиші й невідомості той тяжкий душевний тягар, який навалився на нього останнім часом.
А по обіді звідкись несподівано подзвонив секретарці Карналь і, попередивши, щоб вона нікому нічого не казала про нього, попросив прислати йому машину до Воскресенського ринку.
Діна Лаврентіївна від несподіванки навіть перепитала, чого ніколи не мала звички робити:
— Аж на Воскресенку?
— Це так далеко, вважаєте?
— Пробачте, Петре Андрійовичу. Я зараз же пошлю... Мастроянні був, здається, єдиним чоловіком, який бачив,
як у суботу Карналя забрала в свої "Жигулі" Анастасія. Він, як завжди, дрімав у машині, але справжній водій навіть крізь дрімоту побачить свого хазяїна. Знав Мастроянні й те, що Карналя всі шукають, але мовчав, бо його ніхто не питав, а коли не питають, то чого ж лізти? Головне ж: бачив, що Анастасія повернулася ще в суботу і не пізно, отож навіть почуття ревнощів (безпідставних, як на жонатого чоловіка, це він теж розумів прекрасно) не терзало водієвого серця, він спокійно провів вихідний, у понеділок виїхав собі на роботу, терпляче ждав свого академіка, підтримуваний на духу гордим знанням того факту, що він у нашій великій країні не один такий. Дзвінок з Воскресенки теж не дуже здивував Мастроянні. Він помчав на той бік Дніпра так швидко, як тільки міг, боявся, що академік, поки туди доберешся, передумає і зникне знов на день або два і не матимеш ніколи нагоди похвалитися, що ти перший побачив Карналя після того, як його шукав увесь Київ два чи й три дні.
Петро Андрійович нікуди не втікав. Стояв на площі коло критого колгоспного ринку, був зовсім не схожий на себе, у пом'ятому костюмі, з напханим портфелякою в руці, за який тримався так міцно, що не захотів навіть віддавати його водієві, щоб той десь прилаштував, а так з портфелем і втиснувся в машину.
— Петре Андрійовичу, як це ви аж тут? — не втримався од подиву Мастроянні.
— Задалеко тебе погнав? Пробач. Я добирався на попутних, завезли мене аж сюди, якось не зорієнтувався. Звичайно, міг би звідси трамваєм до станції Комсомольська, а там метро, але набридло з цим портфелем... Давай додому... Треба поголитися й перевдягтися... Мене, мабуть, питали?
— Та, мабуть.— Шофер не вмів брехати, але й правди всієї не знав і не був уповноважений до таких розмов.
— Почекаєш мене, я швидко...
— Та, Петре Андрійовичу! Про що ви?
— Доведеться нам сьогодні трохи поїздити. Тьотя Галя заплакала, побачивши Карналя.
— Петрику, а я вже не знала, що й думати! Він пригорнув стареньку.
— Що ви, тьотю Галю? Є он люди, які зникають на тижні, а то й на місяці...
— — Хіба ж то люди! Тепер он і в космосі літають, та й то ми про них усе знаємо, а тут пропадає такий чоловік, як у воду... А я сама в цій квартирі і теж страшно, наче тебе в церкві оставили ночувати... Дзвонять-дзвонять тобі...
— Оте не дзвонило? — Карналь засміявся, йдучи до ванної.— Не лякало вас більше?
— Хай господь милує...
Він стояв під гарячим душем, тоді голився, обдумував решту сього дня. День відвідин, побачень, візитів. Кучмієнкова дисертація розпирала портфель. Присвятити їй ще й решту цього дня. Науку треба зберігати так само, як довколишнє середовище. Дисертація-візитація. Словосполучення, раз народившись, уже не давало спокою Карналеві. Без кінця крутилося в голові, мов набридлива пісенька або поганий віршик, дисертація-візитація. Він не дуже любив візити передбачені. Ліпше, коли випадково. Так випадок колись допоміг йому відвідати мало не відразу двох ректорів: того університету, в якому вчився сам, і того, де читав лекції, вже ставши доктором наук. Обидва ректори — його однолітки, а здавалися мудро-старими, майже вічними, така сила цієї тисячолітньої посади. Ректор. Життя мов на станції Вічності. Центр, звідки розлітаються галактики знань, надій, майбуття. Ідуть, не озираючись, розлітаються в невпинному розгоні — хто зупинить, яка сила, та й навіщо?