— Ніякої вини! Я подзвонив додому, попередив також Олексія Кириловича, що негайно маю виїхати на кілька днів. Голова ний інженер знає теж. Єдиний, хто не знає, куди й чого я їду,— це, здається, Петро Андрійович Карналь.
— Там прекрасно. Ми заїдемо тільки до лісника, візьмемо ключ, і вже вас ніхто не потурбує...
Карналь помовчав, Анастасія теж замовкла якось ніби по-* лохливо, чи що, він помітив це, але не знав, про що вести розмову, бо почувався надзвичайно скуто при цій молодій жінці. Все сталося так несподівано і всупереч усьому трибу його жит-тя. Але вже сталося, він кидав скісні погляди на Анастасію, бан чив її чіткий профіль, довгу шию, її темні очі мовби поблискували навіть убік, неначе на отих дивних малюнках загадкових стародавніх єгиптянок, щось невловиме було в цьому обличчі від Айгюль; і Карналь, відгортаючи зусиллям волі від себе всі настроєві моменти, уперто зосереджуючись тільки на голому раціоналізмі, думав, що нам подобається той чи той тип жінки через те,, що в: однакових обличчях закладено ту саму фізіономічну ідею. Сам посміявся; з цих наївних розумувань. Хоча сміх той не був дуже доречним. Не можна, не рискуючи втратити в собі все людське, обмежуватися тільки сферою розуму. Існує не тільки істина й розумне пізнання, але ще й порівняльне спостереження людського серця.. Чи хто думав коли про його серце, чи помічали його наївність? І чи можна узгодити шаленство крові й пошуки абсолюту? Навіть у світі духу все прямує до своєї протилежності. Явище гераклітівської енантіодромії. А тобі лишається так звана фрустрація — вигадка інтелектуалів двадцятого віку, ця вимушена відмова від задоволення життєвих потреб. А між тим життя таке цінне, що не хочеться жити тим, що не є життям. Нескінченність людини — в нескінченності голоду знань, вона завжди в протиріччі з конечними цілями життя, які, на жаль, часто доводиться кваліфікувати як несуттєві. Щойно ми запрагнемо скористатися а плодів свого знання, заспокоїти потреби щоденності, ми непомітно можемо скотитися до цілковитої тривіальності, а то й нікчемності. Така доля занадто великої серйозності, а він належав саме до таких людей, і не могла його порятувати ніяка сорокова субота року.
Куди він їхав? Куди втікав? Від чого? Заспокоював себе тим, що в багажнику "Жигулів" лежить його товстезний портфель, напханий паперами. Дисертація Кучмієнка, останні випуски експрес-інформації, його нотатки по Булевих функціях. Втекти, й попрацювати. Зроблене — залишається. Досить з нього страждань і всезагального співчуття. В стражданнях немає величі. Тільки в творенні!
Вони заїхали в таку далеч, ніби до Києва цілі тисячі кілометрів. Насправді — година їзди. Дорога вже давно закінчилася, пішли дві глибокі колії в піску, маленька машинка стрибала між тими коліями, мов сіра жабка-ропушка. Карналь мимоволі хапався за сидіння.
— Застрянемо?
— Не повинні,— заспокоювала йото Анастасія.— Мені доводиться сюди їздити, завжди проскакувала.
— Ви відчайдушно водите машину.
— Від сьогодні справді відчайдушно. Досі не вірю, що могла вас викрасти з Києва.
— Я дам вам розписку, що поїхав добровільно.
— Хіба хто стане звинувачувати?
— Все може бути. Беріть розписку, поки не передумав. Учені люди примхливі За хвилину я сам можу виступати вашим зшнувачем.
-— Я варта навіть найчорнішої невдячності.
— Навіщо, ви так?
— Коли хочете, я сказала вам неправду... Я їздила сюди лише двічі. Обидва рази — плакати... Вперше, коли загинув батько... Тоді втекла від матері, добиралася сюди на попутних, а тоді пішки лісом. Вдруге справді на цих "Жигулях", від свого ж чоловіка. В мене був чоловік. Ви не знаєте... Зробив мене модельеркою. Диктатор жіночих мод. Чутливий на кольори, як бджола... Вродливий, розумний, але... безнадійно з'їдений алкоголем... А тоді мав бути ще один чоловік... Вважайте, був... Ви його знаєте... Сьогодні... Совинський...
Вона повернула до Карналя обличчя, так ніби питала: зупинити машину, повертати назад? Ліс присів, задкував полохливо, став навшпиньки, а тоді враз насунувся загрозливо й темно. Карналь доторкнувся до Анастасіїної руки. • — Що ж ви? Застрянемо. Нам же ще далеко?
Він, мабуть навмисне, переводив розмову на звичайний дріб'язок і тим рятував Анастасію від найтяжчого, знеформленого й неокресленого.
— Вже недалеко,— сказала вона, ще не вірячи, що так легко можна воскреснути, щойно вмерши.— Власне, ми вже доїхали до села, а там — по твердому, просіками...
— Коли сідала "Луна-16",— сказав Карналь,— інформація надходила через кожні тридцять секунд. А ось я від'їхав на годину від Києва — і спробуй дати про мене інформацію бодай раз на добу! В якому дивному світі нам випало жити!
Але Анастасія не прийняла його запрошення до розмови на теми загальні. Може, .це було непростиме себелюбство — накинути свій біль ближньому, а може, сподівалася все ж визволитися з полону нестерпного болю. Жінки, надто вродливі й розпещені, не прощають нічиєї неприступності. Якби Карналь став її заспокоювати або навіть трохи покартав за необережність і нерозбірливість, Анастасії стало б легше. Але він узагалі відмовився говорити про це, вдав, ніби не почув, інтелігентно відштовхнув її визнання, відкинув, вибудував між нею й собою стіну неприступності, і тепер треба було дертися на ту стіну — або ж узяти її приступом, або ж сконати.
— Ви вірите в гріх? — спитала вона задерикувато.
— А що таке гріх? Як ви це розумієте?
— Ну... я не знаю... Все, що заборонено людині.
— Людині не заборонено нічого.
— Як то?
— Все, що справді людське, не може бути заборонено. Оче" видно, й той гріх, який ви маєте на увазі. Тільки з погляду богословів і диктаторів людська свобода — це можливість грішити, а справжнє благочестя, мовляв,— не користатися свободою зовсім із поваги й любові до того, хто дарував цю свободу. Ось я даю вам свободу, але вона небезпечна, як райське яблучко! Росте, дивись, а не їж...
— Ви це справді? Не для того, щоб мене втішити?
— Хіба ви мала дитина, щоб вас утішати?
— Мені чомусь здавалося, що ви такий поміркований, хо^ лодно-поміркований, майже...
— Майже?
— Майже догматик у звичайних життєвих питаннях...