Людині дано лиш два шляхи. Один — угору, другий — донизу. Споконвіку низ належав тілові, гора — духові. Поєднання були короткочасні, болісні, а то й злочинио-брудні. А так війна, запекла, вічна, нещадна. Миротворцем судилося бути жінці, для цього мала володіти особливою силою і силу ту знаходила в красі, але не тільки у своїй власній, а в красі всього сущого, найголовніше ж — рукотворного, збираючи у всі віки щедрі дари на цей найвищий вівтар людського призначення. Анастасія з прикрістю вимушена була визнати, що її вівтар — порожній, занедбаний, а винна в цьому — вона сама.
Ах, який сенс був у цих думках і що Анастасії до всього на світі? Нічого не було, і нічого не вернеш. Прощати можуть тільки жінки, бо вони поблажливі й добрі серцем, а чоловіки не пробачають жодної вади, жодного вчинку.
І все ж сиділа і думала тільки про Карналя, уперто, до самозречення, чомусь здавалося їй: не порвалося ще те невидиме, що єднало її з цим дивним і недосяжним чоловіком. Думала про нього, як про Ермітаж, симфонії Шостаковича або уманську Софіївку. У нього загинули дорогі люди. В неї — ідеали.
Сяйнуло їй неочікуване: Карналь схожий на батька. Чим і як, не могла збагнути, але заприсяглася б, що схожий. Може, єднала їх якась внутрішня ідея, чи що? Якби живий був батько, висповідалась би перед ним у всьому, наплакалася, а він би заспокоїв. Перед матір'ю — не хотілося. Стане квоктати, бити себе руками по стегнах, кружляючи по кімнаті: ох, ах, та як же, та що ти собі, та як це ти?.. Не трапився б Совинський у Кривому Розі — і нічого б не було... Але він увесь час траплявся їй на путі. Незграбні й неповороткі мовби створені, щоб плутатися під ногами, вибирають для цього найневідповіднішу хвилю. Самі ніколи не вміють влаштувати своє щастя і перешкоджають іншим. Власне, про Совинського думати не хотілося. Він ще більша жертва, ніж вона. Бо для чоловіка бути зневаженим, знехтуваним жінкою — найтрагічніша роль. Іван знехтуваний Людмилою, тепер — нею. Годі про нього! Телеграма. Ще раз повторила собі слова телеграми, посланої Карналеві. Коли припустити — один шанс на мільйон, як у спортлото,— що він навіть прочитає її телеграму (найпізніше прийшла, попросту кажучи,— в свинячий голос), то що станеться? Телеграма — мертва складанина літер і слів. Не передасть ні її крику, ні шепоту, нічого. Потрібне слово мовлене, живе, болісно-щире.
Анастасія мовби вперше побачила в себе на колінах телефон. Подзвонити! Почути його втомлений голос і сказати, все йому сказати! Відчаєно набрала номер, боялася притулити трубку до вуха, тримала її на відстані. Голос відгукнувся майже вмить, але не голос Карналя, а Олексія Кириловича. Вона в хвилюванні своєму переплутала номери і набрала помічника! А може, так воно й ліпше!
— Алло, Олексію Кириловичу,— майже зраділо обізвалася Анастасія.— Це ви?
Він упізнав Анастасію з перших звуків її голосу. Здається, зрадів так само.
— Анастасіє Порфирівно, радий чути ваш голос.
— У вас же не радість — смуток.
— Так. Були трагічні дні.
— Петро Андрійович довго був коло батька? Якась тяжка хвороба?
— Та ні. Все сталося неочікувано. Петро Андрійович нічого не... Він був у Франції на міжнародній зустрічі вчених...
— У Франції?.. Але ж... Я зустріла його над морем...
— Справді? Я не знав... Він не казав... Та, власне, такі дні...
— Я не зовсім точно висловилася,.. Зустріч випадкова і... Я навіть не можу сказати до пуття... Вранці побачила його... Ми з друзями пливли човном... Петро Андрійович пообіцяв увечері прийти нас зустрічати — і зник... Я навіть злякалася...
— Це, мабуть, саме в той день, коли Кучмієнко "вкрав" його з пансіонату, а я вже чекав у Сімферополі з квитками на Москву...
Це було відкриття, яке своїм жахом перевищувало навіть оті траурні чотирикутники в газетах. Анастасія сиділа заніміло, не могла промовити бодай слова, стискувала трубку збілілими від болю пальцями, майже знесамовитіло поводила очима. Що робити, що?
— Алло, Анастасіє Порфирівно, алло! — кликав Олексій Кирилович.— Де ви? Алло!
Врешті вона обізвалася. Не могла — хоч вбийся! — надати голосу бадьорості, аж Олексій Кирилович налякався ще більше:
— іДо з вами? Може, вам потрібна якась допомога?
— Могла б я з вами побачитися сьогодні?
— Ну, звичайно... Хвилиночку... Зараз Петро Андрійович пішов у цехи. Буде до обіду. Здається, вже не повернеться більше. Самі розумієте... Я вже до кінця роботи посиджу на телефонах... А тоді можна. Скажімо, десь о дев'ятнадцятій. Як вам зручніше, так і зроблю...
— Гаразд, о дев'ятнадцятій.
— А де? Як вам?
Вона нічого не вміла вигадати.
— Ну... Я просто неспроможна...
— Може, там, де ми колись уже зустрічалися?
— Колись? А, так, так... Але де? Зовсім вилетіло...
— Будинок моделей. Навпроти театру.
— Навпроти театру? Прекрасно! Дякую вам, Олексію Кириловичу, ви такий добрий.
— Є добріші...
— Ні, нема і не може бути!
Поклавши трубку на важелі, Анастасія з подивом глянула на телефон, що м'яким кошеням вмостився їй на колінах. Навіщо він тут і чого? Недбало зсунула апарат на підлогу, вмостилася тепліше й зграбніше, накрила ноги картатим пледом і несподівано для самої себе заснула. Приснилася собі малою-ма-лою. Ніби стоїть на краю освітленої сонцем спадистої галявини серед могутніх дубів. На галявині, серед густої зеленої трави, ростуть якісь високі білі квітки, між ними невтомно кружляють маленькі білі метелики, а вище, над метеликами й квітками, сизо черкають крильми ластівки. Вони ловлять щось невидиме, не метеликів, кричать радісно й загрозливо водночас і метаються, мов сизі блискавиці. Метелики обережно витріпочують крильцями під захистом високих білих квіток, мовби бажаючи виказати покірливість перед грізним криком ластівок. Але іноді з'являються метелики непокірливі, їм стає тісно між високими стеблами квіток, і вони пробують прорватися вище, у вільний ластів'ячий світ. Володарки вільного простору мали б негайно скосити зухвальців своїми гострими крильми, але — о чудо! — не чіпають їх, зневажливо, не зауважуючи, натомість до порушників усталеного ладу чимдуж квапиться метеликова служба порядку, метеликові няні й тьоті, квапливо обмахуючи зусебіч крильцями, і, хоч як ті впираються, знов заганяють донизу. "А де б тобі хотілося літати?" — питає малу Анастасію голос з високого зеленого дуба, голос знайомий-знайомий, але вона не встигає його розпізнати, відповісти теж не встигає, бо прокидається...