Те, що гідне буття, гідне також знання. Може, тоді, по війні, після випробувань майже інфернальних і він несвідомо запрагнув порятуватися від болю й переживань у мертвих полях математичних абстракцій, обираючи собі фах і призначення? Справді-бо, невтаемниченим завжди видається, ніби абстракція абсолютно пуста: в ній ні болю, ні урази, ні захвату. Єлісейські поля блаженної байдужості й незацікавленості долею всього сущого. Та коли входиш у цей світ чисел, коли осягаєш цю фантастичну механіку співвідношень, зв'язків, зчеплень, монтувань і зіставлень, коли усвідомлюєш незміриму велич цієї самодостатньої на перший погляд техніки мислення, то відкривається тобі те, що мало відкритися одразу: немає нічого в діяльності людській, що не було б заховане, навіки ув'язнене в пастку розклекотаних пристрастей подібно до того, як вловлюється мільйонноградусна плазма в безвиході могутніх лазерних ударянь.
Лине і в'ється коло нього безтілесна мара, що виринає з хаосу страждань і приречень, а він стає геть безсилий, мов у перший день після свого народження, хоч іще недавно зухвало замахувався навіть на непорушні закони природи. Власне, він ніколи не вмів узгодити дисципліну систематичних знань , з природною вразливістю, яка примушує тебе по-хлоп'ячому завмерти серцем, начувши в нічному завихреному першими весняними вітрами небі сполохане курликання журавлів, або заклякнути в подиві перед першим несміливим листочком на білій березі. Він ніколи не переймався думкою: що б зробили на моєму місці Юлій Цезар, князь Кропоткіп або Че Гевара?.. І ось тепер після таких незносно тяжких ударів долі, як смерть Айгюль і батькова смерть, чи може він не страждати, неправдиво похваляючись загартованістю і впорядкованістю духу, що мала б настати від багатолітнього споглядання ладу в числових співвідношеннях? Ніколи! І треба це визнати не тільки перед самим собою, а й перед людьми, і люди зрозуміють тебе і простять тобі хвилину слабості, бо ти не втікаєш від них, не замикаєшся в своєму горі, а шукаєш спільності їхньої, прагнеш притулку в світі, визначеному тобі й твоїм товаришам, освяченому святою силою розуму. "Та вороття туди, де все в первооснові, шукає світ, народжуючи числа. Ладнає урочистий рух планет, і світло славити відшукує секрет у думці, в мірі, в музиці і слові, в любовних безмірах, в могутній силі смислу". Коли й справді людина приречена знаходити страждання, то одне з її призначень має бути: визволятися від них. Батька твого немає більше, але він лишився в тобі вічним наказом робити людям добро і найвищим відчуттям дисципліни. Помер батько, і мовби вмерла відповідальність твоя перед цілим світом. Незносне відчуття. Цивілізація безбатченків — найстрашніше, що можна уявити. Але завжди має жити в тобі вічна підзвітність перед батьковою пам'яттю. І саме тепер зобов'язаний ти вміти побачити порядок за видимим безладом, красу в позірній бридоті, моральну глибину під зовнішнім сум'яттям. В собі й усіх інших. В собі й у інших.
1 Пекельних, потойбічних.
Тиша огортала Карналя така, ніби все довкола зникло. Тиха тінь доброти людської прилинула до просторого приміщення і стала на чатах. Ніхто не турбував директора, бо вже всі, мабуть, знали про його нове горе. Лихі вісті летять на великих крилах. Всі знають і співчувають. А він не звик до співчуттів. Найбільше доброчинство в суворості суджень, а не в поблажливості. Всі пояснювали це його академічною вимогливістю, а Карналь міг би сьогодні признатися, що то задавнені замашки ще дитячої жорстокості. Згадалося несподівано далеке-далеке. Як у діда Корнютки померла дружина, баба Корніїха, і дід, маленький, нещасний, зламаний горем, з досвітку до смерку сидів на призьбі, голодний, невтішний, вигой-дувався, ніби бажаючи заколисати свою невтишиму розпуку, стогнав: "О моя голубонько! О моя ріднесенька! О що ж я без тебе робитиму!" А вони, малі хлоп'яки, визираючи з-поза тину, свистіли, реготали, знущалися з дідового горя, неспроможні збагнути цього страшного почуття, цілковито заполонені своєю безжурною дитячою жорстокістю. Тепер, згадавши той випадок через чотири десятки років, Карналь навіть почервонів і гірко каявся в душі, хоч і розумів, яке недоречно-запізніле це каяття мало не через півстоліття. Каяття має ціну тільки тоді, коли воно вчасне. А так — це однаково, що відібрати життя в людини, звинувачуючи її в найтяжчих гріхах, а через сто років оголосити її героєм. Соромитися ніколи не пізно. Каятися — навряд.
Нечутно ввійшов Олексій Кирилович. Як дух. Карналь мимоволі здригнувся. Звик до думки, що вій сам і що сьогодні його вже ніхто не потривожить ні телефонним дзвінком, ні появою, ні словом. Завжди остерігався нав'язувати свою селянську психологію ставлення до праці своїм співробітникам, яким повинен бути гарантований точно окреслений робочий час,тоді як селянин ніколи не знає розкладу годин, бо над ним вічно тяжіє необхідність підкорятися ритму пір року, законам проростань, дозрівань, часові збирання плодів, там плануються не дні й тижні, навіть не місяці й роки — наперед розписано все життя, і це дає особливе відчуття свободи, відоме тільки тим, хто бачив, як колоситься пшениця, чув, як гупають доспілі яблука в садах, вдихав холодні пахощі осінньої калини. Для себе Карналь ніколи не встановлював ні робочого дня, ні вихідних, ні свят, але суворо стежив за дотриманням у інших, надто підлеглих. Тому сьогодні несподівана поява Олексія Кириловича збентежила його ще більше, ніж розмова з Галь-цевим.
— Олексію Кириловичу,— сказав тихо Карналь,— а вам навіщо сьогодні тут бути? Вам же стільки дісталося за ці дні.
— Дісталося? Мені? — Олексій Кирилович аж зупинився від несподіванки і виставив навпроти грудей папку з листуванням, так ніби оборонявся.— Петре Андрійовичу, ну що це ви таке? Про що?
— Вже коли ми обидва тут, то обійдемося сьогодні без листів, навіть негайних.
— Я тільки телеграми. Найважливіші. Тут від Пронченка службова. Також від його родини. З Москви. Академія наук. Міністерство...
Карналь зазнав майже відчутного болю від самого переліку. Слова мовби роз'ятрювали рану його спогадів. Не треба, сьогодні вже нічого не треба!