Вона не помітила, що човен їхній уже був коло берега, не зауважила, як Костик і Вероніка, збивані з ніг хвилями, намагалися завести моторку до тихої бухточки, сиділа ще й тоді, як з човна все повиносили на берег і Джансуг, ніяково покашлюючи, пройшов коло неї раз і вдруге, не наважуючись нагадати їй, що треба виходити на берег. Анастасія мала кімнату в пансіонаті поряд з кімнатою Костика і Вероніки, Джансуг ще мав добиратися до наметового містечка "дикунів" на пустирищі коло виноградників, де він мав чорну "Волгу" і оранжевого імпортного намета і де знаййіли пристанище також Анастасіїні "Жигулі".
— Знаєш,— сказав їй довірливо Джансуг,— не люблю моря. Такого, як оце, не люблю! Пробач, але не можу хвалитися. Не злякався, але не люблю. Ти розумієш?
— Хіба я тобі докоряю? — Вона подивилася на Джансуга майже співчутливо.— Не думай про мене, Джансуг. Не треба ніяких виправдань.
— Ми повинні повечеряти всі разом. Я запрошую всіх. Жора теж з нами.
— Ідіть. Я сьогодні не буду. Дякую. Може, пізніше знайду вас.
Вона майже відганяла їх від себе. Нетерпляче вичікувала, поки лишать її саму на причалі, хотілося бути самій на всьому березі, щоб ніде нікого, абсолютна пустка, вже коли порожнеча, то порожнечаї Накинула на себе легкий курортний сарафанчик, взяла сумку, напхану своїм майном, довго стояла на березі, стежачи за одинокими перехожими, поволі занурювалася у сутінь, хотіла самотності, щоб дати волю своєму розпачеві, але водночас жила надієюі А може, може! Тоді повільно пішла в той бік, звідки ранком ішов Карналь; у гори, на круті вузькі стежки, повз рятувальну вишку, на якій уперто вдивлявся хтось у розбурхану темряву моря, повз віллу конструктора з її химерними башточками, сліпими вікнами, широкими терасами. Хтось темний з'явився на терасі саме тоді, як унизу проходила Анастасія, стояв довго й непорушно, мовби стежив за жінкою, проводжав її мовчазним поглядом, так само темний і самотній, як і вона. Хто там, угорі, занесений над усіма? Може, й Карналь. Гість того невідомого й невидимого конструктора-ака-деміка. Академік у академіка. Холод науки і нічого людського. "В небе незнакомая звезда светит, словно памятник надежде..." Знов жив у ній рідний голос Анни Герман, ласкавий, ненабриа-ливий, але й незабутньо прекрасний. Мабуть, надія повинна мати барву й звук цього єдиного на світі голосу. І вона живе завжди й вічно! Навіть для того темного чоловіка в його розпачливій самотині там, нагорі! Тепер Анастасія готова була заприсягнутися, що на терасі не Карналь. Не міг він там бути, не міг не прийти на берег, його немає ні тут, ні поблизу, він десь далеко. Де й чому — цього не знала, але відчувала, що так воно є, так має бути. І все ж хотіла б знайти його ще цієї ночі, ще нині, негайно, побачити бодай здалеку, просто знати, що він там чи там. Якийсь наляканий птах прокричав попереду в темряві, кликав за поворот стежки, за скелю, за море. Знайди його! Знайди! Вона кинулася туди, птах більше не подавав голосу, але тепер кричало щось у ній: знайди! Розгублена, вона повернула назад, знову опинилася коло моря, воно біло билося об берег, здавалося, що в чорноті ночі можна бачити навіть усі уламки, водорості, мертві тіла медуз, які несе вода на суходіл. Все викидає море на берег, не повертає лише втрат.
На асфальтованій набережній, в мертвому світлі ртутних ліхтарів, кутався в японську куртку високий тонколиций десятикласник. Один на весь берег, як і вона. Спитати? Розраяти хлопця? Втішити? А хто втішить її? І чи треба втішати?
Жінки не зносять неуваги, обурюються байдужістю, не прощають нехтування собою, найстрашніше для них — навіть не поразки, а неминучість їх визнання. Анастасія схаменулася надто пізно. Кілька годин блукання по темному березі, безглузде бажання бігти до приміщення дирекції, розпитувати якого-не-будь чергового про академіка Карналя, ще безглуздіше, вже цілком дике бажання: стати в чергу до міжміського телефону-автомата й дзвонити до Києва. Кому, про що, навіщо? Не знала й сама. Спершу образилася в ній жінка, тоді, мабуть, від намагання виправдати свій настрій, прийшло інше: раз Карналь тут два тижні, а вона лише два дні, то, виходить, він господар, а вона гість. Господар мав би зустрічати гостя, але не зустрів. Тому вона й стурбована. А хто тут гість, хто господар? Щось підказувало, що з Карналем мало статися непередбачене, тепер вона вже була впевнена в цьому, лишалося довідатися, ствердити свої припущення, свій неспокій, свої побоювання. Як? Де?
Занесла речі до своєї кімнати, переодягнулася, пішла шукати друзів. На танцях чи в ресторані? Вибрала ресторан, без надії сподіваючись, що Карналь теж там, з радістю й полегкістю пересвідчилася у своїй помилці, знайшла тільки своє денне товариство, приєдналася до них, спробувала вдавати безжурність, випила трохи вина, танцювала з Джансугом, з Жорою, навіть з Костиком Бегемотиком, тоді, мовби їй щойно прийшла така думка, запропонувала всім піти до міжміського автомата й подзвонити до Києва до одного знайомого.
— "Пусть неудачник пла-ачет!" — знову загундосив Костик.— Анастасіє, ти розбиваєш серце не тільки поблизу, але й на відстані!
— Тоді навіщо ж вигадано телефон? — засміялася Анастасія.
— Мені шкода того чоловіка,— сказала Вероніка Глобус.
— Зате Князь повинен віднині полюбити телефон-автомат! — вигукнув Костик.
— Я не люблю телефонів,— ніяково всміхнувся Джансуг. Анастасія подивилася на нього чи то здивовано, чи то з не-
висловленою вдячністю.
— Ти казав це про море,— нагадала вона.
— Не люблю моря і телефонів.
— А що ж ти любиш? — допитувався Костик.
— Слухай! — благально притулив руки до грудей Джансуг.— Чому ти весь час на мене нападаєш? Сократа звинувачували: ремісник Аніт, оратор Лікор, поет Меліт. Ти не ремісник, хай ним буде твій брат-режисер, ти не оратор, бо товстий для нього, не поет, бо не знаєш навіть чужих віршів. Тоді чому ти на мене нападаєш?
— Так ти ж не Сократ!—зареготав Костик.— А ще: боїшся моря.
— Я не люблю моря.
— Телефонів не любиш, моря — теж. Що ж ти любиш? Анастасію?
— Все, крім моря й телефонів.
Хоч була вже досить пізня пора, коло будки телефону-авто-мата понуро темніла майже безкінечна черга. Жора свиснув тихо й безнадійно.