Розгін

Сторінка 144 з 218

Загребельний Павло

— Власне, я не можу вважати себе спеціалістом... Але взагалі готувати вмію все...

— То їдьмо з нами! — радо закричав Князь. І вже тоді й Анастасія, яка тактовно мовчала досі, все ж пам'ятаючи умовну межу, яка відділяла її від акадегліка, якось непомітно відступилася від Князя, опинилась коло Карналя і тихо промовила:

— А справді, Петре Андрійовичу? Тут же така нудьга, мабуть...

— Помиляєтесь! — різко відповів їй Карналь, відразу приво-дячи в бойову готовність всі захисні сили своєї недоторканості.— Я не знаю, що це таке нудьга...

— Даруйте, я не так висловилася. До вас це слово справді ніяк... Але там у бухті така краса... Я вже буваю тут утретє...

— Можу вам позаздрити,— буркнув Карналь.

— То не поїдете?.. Хоч я не маю ніякого права отак до вас... І ніхто....Адже ви собі не належите...

Він вирішив бути бодай трохи м'якішим після цього наївного "собі не належите".

— Я прийду зустрічати вас, коли ви повернетесь. Це буде перед заходом чи після заходу сонця?

— А може,— Анастасія завагалася, чи казати йому те, що вертілося на думці, глянула на Карналя майже благально,— а може, мені теж не їхати?..

— Ну, ви ж зібралися... і ваші товариші...

— Це просто знайомі... Щороку нові... Щоразу випадкові... Але я таки, мабуть, поїду. А ви справді приходьте, коли хочете... Ми до вечері повернемося... Я викину для вас білий прапор на катері...

Вона блиснула очима, стала тією зухвалою журналісткою, яка колись вдерлася до його святая святих, і він з задоволенням відзначив, що саме такою.вона йому мовби подобається, чи що, бо нагадує... нагадує... лякався зізнатися сам собі, але було в Анастасії щось невловиме, але й незнищиме від Айгюль. Як це могло статися, звідки передалося, чи знову вроджені властивості, картезіанство, містика й чортівня? Карналь кволо, знесилено всміхнувся.

— Ми ще зустрінемося. Вважайте, що це й не обіцянка, а мовби угода... А тим часом щасливого плавання...

Не став ждати, поки вони відпливуть від берега, трохи зсутулившись, пішов далі, галька шоркала йому під гумовими "в'єтнамками", а здавалося: по душі.

Не озирнувся, не уповільнив ходи, не звертаючи, пройшов по набережній, попростував центральною алеєю, що вела до будинку дирекції, перед яким садівничі щоранку змінювали на клумбі горщечки з заздалегідь висадженими квітками, для своєрідного квітникового календаря. Було дванадцяте вересня, пора вітрів, сонце десь уже пішло на спад, а тут, на півдні, ще пекло, полудень року, полудень віку, самі полудні для нього, після яких сонце вже не здіймається, а тільки падає й падає невтримно, хоч як підставляй під нього плечі, хоч яких новітніх атлантів вигадуй.

Від головного входу летіла до дирекції чорна "Волга", зробивши крутий віраж, скреготнула гальмами коло Карналя, відразу ж відчахнулися в машині дверцята, і з них вискочив... Кучмієнко.

Все те саме: легкий літній костюм в елегантну клітинку, деяка розтріпаність волосся, здивовано-зраділий вираз обличчя, опасиста постать. "Кто вызвал черта, кто с ним вел торговлю и обманул его, а нам в наследство оставил эту сделку..."

— Петре Андрійовичу, от сюрприз! А я думаю: ну, де його тут шукати в цій кущотерапії?

— Ти чого тут? — без захвату поцікавився Карналь.

— За тобою приїхав.

— Ніхто ж не знає... Мене тут нема...

— Го-го, для кого нема, а для Кучмієнка ти вічно і скрізь є, Петре Андрійовичу! Ні я без тебе, ні ти без мене...

— Що сталося?

—— Та нічого... План виконуємо, нові розробки йдуть як з води, номенклатуру, як і домовлялися, пускаємо вшир... Скубли нас на республіканській нараді, Совинський твій таки виступав і розмахував руками... Ну, та народ знає, що таке Знак якості і як його тяжко здобувати в наших умовах... Міг би й своє особисте, але воно завжди відступає... Та й не для цього аж сюди...

— Для чого ж? — Карналь дратувався дужче й дужче. Хто міг сказати Кучмієнкові? І чому саме сьогодні? Безглуздий збіг. Зустрів щойно Анастасію і відразу — Кучмієнко. Знов якась містика,? Чи не занадто закономірні випадковості оточують його останнім часом?

— Коли б знав, Петре Андрійовичу, то ще й подякував би старому Кучмієнку за хекання... Повітряним лайнером переміряв удосвіта пів-України. Бо треба тебе негайно знайти, а ніхто тебе так не може знайти, як Кучмієнко! Скажеш, не правда? Пронченко пришле сьогодні телеграму. Але то ж буде вдень. А потім: що таке телеграма? Хіба вона може замінити живого чоловіка? Ну, а я довідався трохи раніше за всіх інших, на лайнер — і сюди. В обкомі взяв машину, Олексій Кирилович в аеропорту квитки, вам прямо на Москву, бо ще сьогодні треба бути в столиці, а ввечері — на Париж. Уявляєш? Не я це організував, але сприяння в останній фазі — моє... Оціни.

— Нічого не розумію. їхати? Куди? Не збираюсь нікуди їхати. І взагалі — мене ніде немає. Я на відпочинку. Мені Центральний Комітет заборонив приступати до роботи раніше як через місяць.

— А хто тебе відкликає? Думаєш, Кучмієнко? Кучмієнко тільки сприяє. Каталізатор. Проміжна ланка.

Карналь мимоволі згадав иаївно-правдиве Анастасіїне "собі не належите". їхати йому нікуди не хотілося, відмовлявся від усіх зарубіжних поїздок після смерті Айгюль, ще не знав, чи згодитися й на цю, але й триматися за самотність на цьому на-бридлому вже узбережжі теж якось не випадало.

— Що за поїздка? — мляво поцікавився.

— Деталі в Москві. Я що? Моя — організація. Працюю на випередження.

"А хто просить?" — мав би спитати Карналь, але змовчав, бо на Кучмієнка ніякі запитання і взагалі ніякі слова не діяли ніколи.

— Ти вже снідав? — поцікавився Кучмієнко, до кінця виказуючи уважливість і дбайливість, але Карналь тільки відмахнувся.

— Який там сніданок? Коли їхати, то давай їхати, поки я не передумав. Треба тільки попередити, щоб мене не шукали, коли прийде телеграма.

— Це я зроблю. А ти бери машину і за своїми речами. Де тут твій котедж? Поснідаємо в аеропорту.

Вже коли машина вискочила на край колишнього велетен-ського кратера давнього вулкана і Карналь, озирнувшись, побачив далеко внизу голубу воду бухти, безладні покидища вулканічних уламків, сірувату від пилу зелень дерев, тоді лиш згадав про маленький катер, який поплив у далеку бухту, згадав мовчазного моториста, безпорадного перед шашликами молодого грузина, Вероніку Глобус і Костю Бегемотика, смішних і добрих, а вже після них, а може навпаки, перед ними постала в його уяві у зблисках темно-зелених очей Анастасія, почув її голос, почув свій голос, свою обіцянку зустрітися, може, ще й сьогодні і тільки тепер зрозумів, що справді хотів тої зустрічі, але водночас і радий, уникнувши її. Хай буде, що буде. Адже вік з тих людей, які собі не належать, і в цьому їхній порятунок від випадкового, дрібного, небезпечного й спокусливого, в цьому їхнє щастя.