Розгін

Сторінка 137 з 218

Загребельний Павло

— Привіт! — ще від дверей гукнув Кучмієнко й, не питаючи дозволу, дістав пачку американських сигарет, клацнув запальничкою.

Карналь не курив і не любив, щоб диміли в нього перед носом, але з Кучмієнком не було ради.

— Привіт,— сказав він трохи втомлено, бо сьогодні мало спав, читав мало не цілу ніч, а зранку знов забивав голову різними різнощами, аби лиш не занурюватися в так звані виробничі клопоти, вміло й рішуче спихаючи на своїх заступників дбання про постачання, конфлікти з суміжниками, неприємні розмови з фінансистами, всілякі узгодження, утрушування, перетрушування, графіки, транспорт, нові договори й старі договори, суперечки, надії, розчарування.

Кучмієнко впав у крісло коло робочого столу Карналя, пустив дим кілечками, пожував губами, так ніби смакував тим димом. Не знати, де і як він діставав американські сигарети, але вже діставав і курив тільки ці. А спробуй сказати, що радянський тютюн гірший за американський, перегризе горло. Що? Радянський тютюн? Найміцніший у світі! Ось так і живуть Куч-мієнки, курять американські сигарети, п'ють шотландське віскі й носять французькі галстуки, їхні жінки ганяються за французькими парфумами, молодь шаленіє за американськими джинсами і проклинає своїх предків за ,те, що вони ніяк не навчаться ткати матерію для тих джинсів. Ми взагалі якось ніяк не навчимось ткати матерії, що вважалася б (ким, ким?) найліпшою в світі, скаржимося то на погану, всю в вузлах нитку, то на недоброякісні барвники, то на чорта-біса, і дехто з нас (знаємо, хто!) роззявляє рота на пістряву сорочку, занесену в світову моду одним американським президентом, який нічим іншим не прославився, але чомусь забуваємо про оту історичну тканину, прапор з якої пронесли радянські солдати від Волги до Берліна, а тоді встановили той прапор на обгорілий купол рейхстагу, схожий на глобус у ребрах меридіанів, і весь світ бачив радянську тканину нелиняючого червоного кольору, і не линяє вона ось уже тридцять років, не полиняє ніколи, не знищиться, не порветься. І той, хто сьогодні бере в руки наш прапор, повинен би пам'ятати, отих трьох радянських солдатів, що під кулями, снарядами, фаустпатронами підіймалися на найвищу висоту історії. Чи пам'ятає Кучмієнко? Для політзанять — так. А для діла? Для рівняння на той прапор? Ось сидить, покурює американські сигарети, костюм у нього з тонкої англійської вовни, черевики югославські, наймодніші, сорочка західнонімецька — бавовняна в фактурі натурального шовку. Він не вчений, не виробничник, не творець — просто купець, споживач, консумент, висловлюючись книжною мовою, типовий продукт двадцятого століття, який так і хочеться відкинути назад у століття дев'ятнадцяте, а то й у вісімнадцяте, до самих початків першого промислового перевороту, до Уатта, Фултона, Гальвані.

— Щось скажеш? — без особливої привітності спитав Карналь.

— Можу.

— Що ж, коли не секрет?

Карналь мимоволі всміхнувся, згадавши, як молоді конструктори висміюють Кучмієнкову пристрасть до надмірної секретності. Мовляв, він подав до відповідних інстанцій пропозицію засекретити половину елементів періодичної системи Менделєєва, а заодно й власне прізвище і тепер виступатиме під псевдонімами, які мінятиме ще частіше, ніж свої костюми в клітинку й колір переговорної кульки в своєму кабінеті.

Кучмієнко, який з-за своєї димової завіси пильно спостерігав за виразом Карналевого обличчя, намагаючись вгадати, чи той знає щось про його нічну пригоду в Анастасії, стривожився, помітивши усмішку, але відразу ж кинувся на розвідку боєм, надолужуючи прогаяне за час війни, де йому, на жаль, доводилося лише ділити сухарі та консерви, чим тепер не похвалишся.

— Даремно смієшся, мав би виявляти стурбованість,— сказав вій, надаючи голосові стривоженості.

— Щось сталося?

Запитанням Карналь знімав з душі Кучмієнка найбільший тягар. Коли б знав про нічне, то так би не питав.

Тепер можна було посмакувати новиною в стилі й дусі найкращих кучмієнківських традицій. Кучмієнко попахкав смачним димком, позітхав, попідкидав плечима, тоді повідомив, як найвищу милість:

— До нас їде знаєш хто?

— Скажеш,— без цікавості відгукнувся Карналь, ні на мить не відриваючись від читання бюлетенів технічної інформації. Читав відразу по три чи по п'ять і все на різних мовах. Збожеволів чоловік остаточно!

— Пронченко,— повідомив Кучмієнко і відгорнув од себе дим, щоб побачити, яке враження справило на Карналя вимовлене ним прізвище секретаря ЦК.

Але той, не відриваючись від читання, так само спокійно, буденно, якось мовби сіро спитав:

— Звідки знаєш?

— Скрізь свої люди. Дали знати.— Кучмієнко не приховував вдоволення. Поки одні мудрують, інші діють. Висоти належать організаторам. Мозок сам по собі, хоч він навіть матиме й академічні ранги, не важить нічого. Мозок і в курки є. А світ тримають у своїх руках генії організації. Організувати все: побут, працю, новини, спосіб думання, вчинки. Ось він, Кучмієнко, спав чи не спав, а на нього працювали й працюватимуть сотні людей і видадуть у потрібну хвилю саме те, що потрібно, тоді як Карналь, хоч він тисячу разів академік, забиватиме собі голову яки-ми-небудь квантифікаціями, екстраполяціями, мутаціями, аг-регованими й неагрегованими рівнями, забуваючи про той звичайний житейський рівень, якого маєш щосили дотримуватися, коли не хочеш, щоб тобі відірвали голову.

— Ти що? — спитав Кучмієнко Карналя.— Не розчув, може? Пронченко, кажу, їде до нас. За годину буде тут.

— А-а,— сказав Карналь,— спасибі, чув. Він мав би подзвонити, попередити. Може, це просто тебе розіграли.

— Не той рівень,— образився Кучмієнко.— Я маю справу з людьми солідними. А раз начальство хоче нас застукати, то що?

— Нічого,— безжурно мовив Карналь.

— Петре Андрійовичу! Та кинь ти свої книжки-шмижки! Треба ж подумати, що покажемо Пронченку.

— Що захоче, те й покажемо.

— Ну, то підготувати, як належиться!

— Начальство повинно бачити все, як воно є.

— Та ти що, Петре Андрійовичу! Я вже розпорядився, щоб скрізь ажур! Головне: щоб нікого не підпускати з заявами. Ти ж знаєш, яка в нас нахраписта публіка! Відразу: тому квартиру, тому жінку, тому машину, тому катер, тому тещу привези, а тому відвези якомога далі. І з усім до ЦК, так ніби там людям нічого робити.