Зінька стала першим секретарем комсомольського комітету їхньої школи, і це вона приймала Петька до комсомолу, хоч він і прибрехав собі два роки і страшенно боявся, що це виявиться в райкомі комсомолу, куди вони пішли за дванадцять кілометрів на чолі з Зінькою для остаточної бесіди з секретарями перед затвердженням і врученням комсомольських квитків. Злякано тулилися вони під високими дверима райкому, кидалися до кожного, хто виходив звідки: "Що питають?", а ті, зраділі, з розпаленими очима, не могли згадати, про що ж їх питали там, за дверима, знетямлено всміхалися, знизували плечима. Петько гарячково перекидав у голові думки, імена, дати, здавалося, знав аж занадто, і водночас було таке відчуття, що не знає нічого, все забув, неспроможний згадати. За що вбили куркулі піонера Павлика Морозова? Хто такий Олекса Дундич? У якому році скинули в Чорне море чорного барона Врангеля? Яке справжнє прізвище товариша Сталіна? Не пам'ятав нічого. Зінька чомусь сиділа там, за дверима, з райкомівцями, Петько знав, що коли побачить її там, поряд з незнайомими, дорослими і ще молодими, розумними, то не знати, як він і поведеться, його душили ревнощі до тих невідомих секретарів, які так просто й легко забрали до себе Зіньку, і чутно, як сміються там за дверима, і вона теж сміється. Мабуть, він не здобудеться на жодне слово, коли ввійде до кімнати, не почує ніяких запитань, і ніхто не повірить, що він справді щось може знати, що він найкращий учень у школі, що жорстоко ненажерливий мозок може узгоджуватися в ньому з наївною душею, з паланням худенького обличчя, з незграбними руками, які хоч і вміють робити все на світі, але вражають незграбністю, коли опиняються в стані невластивого й шкідливого їм спокою й спочинку. Але Петька спитали зовсім не те:
— Скажи, Олександр Карналь не родич тобі?
— Це рідний брат мого батька.
Дядько Сашко працював головою сільради в райцентрі. Для районних масштабів — теж помітна посада. Але що тут спільного з прийняттям Петька до комсомолу? А що спільного між комсомолом і його закоханістю в Зіньку?
Зіньці він так і не відкрився. Та й що мав їй відкривати? Не було в ньому нерозгаданого, глибинного, все малювалося на обличчі, в постаті, вій знав, що для Зіньки не може мати ніякої цікавості, ніякої вартості, бо не вмів перевищити її ні в чому, а вона перевищувала і його, і всіх. Він навіть пробував писати вірші, але з жахом переконався, що в цьому, здавалося б, найдавнішому людському вмінні цілковитий нездара, не міг стулити докупи навіть двох рядків, хоч знав напам'ять усього Шевченка, Пушкіна й Маяковського, але чуже вперто відпихало всі власні слова, здається, їх і не було зовсім, Петько відчаєно ховався в бур'яни, залягав там з "Кобзарем" Шевчен-ковим, водив пальцями по рядках, пробував доторкнутися мало не до кожної літери, бодай у хованні серед бур'янів хотілося мати спільність з Шевченком, який теж колись малим ховався в бур'янах то від п'яного дяка, то від жорстокого пана Енгель-гардта. А він від кого? Від своєї сварливої мачухи чи від Зіньки? "Не спалося, а ніч, як море". "За горами гори хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі..." Час відступає безсило перед вулканічним клекотом високих дум. Відкрилося ще тоді, хоч не могло належно зодягтися в думку, але неминуче мало прийти згодом, бо все життя йдеш до великих синів свого народу, розпочавши цю прекрасну мандрівку з повитих сріблястим серпанком чарівності дитячих літ. Довідаєшся про безліч марних спроб завоювати, підкорити людство засобами негідними й ганебними (підкорення завжди ганебне!) і переконаєшся, що найвища честь — належати людству. Долю народів творять не самі лиш економічні умови життя, але й мисль, ідея, духовність. Дух багатоликий, як Протей. Є дух поступу, свободи, гуманізму і є дух обскурантизму, ворожості до людини, до свободи й краси.
Несила було охопити красу й велич Шевченкового бунтарського слова, вичерпати розсипища його сяйливих дум. "Неначе той Дніпро широкий, слова його лились, текли". Його поезії можна читати і з трибун міжнародних форумів, і наодинці з найдорожчою людиною. "По якому правдивому, святому закону і землею, всім даною, і сердешним людом торгуєте?"
Шевченко, як майже всі генії, не мав легкого життя. Страждав разом зі своїм поневоленим народом. Та велич не в стражданнях, а в перемозі над ними. Шевченко належить до тих, хто переміг. "Караюсь, мучусь, але не каюсь!" Правда вела його, світила йому, сяяла. "Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою". Доступний і приступний кожному, хто прочитає бодай рядок його поезії, Шевченко водночас — поет неймовірної мистецької досконалості. Провінціальної обмеженості, отих глухих задушливих бур'янів немає й сліду в його поезіях. Лірична сила його генія — неперевершена. Сила уяви — небачена. Чуття слова — приголомшливе. Природність і невимушеність стилю — дивовижна. Простота — гранично прекрасна. Ось відкрилася йому найвища таємниця простоти, поєднаної з найбільшими глибинами, і вмерла разом з ним, але водночас далі живе в його поезіях, які далі чарують тебе своєю відкривалістю навіть тоді й там, де героїзм намагаються замінити комфортом, силу духу — монотонністю загальної освіченості, революційні прагнення — буденним дбанням про підвищення продуктивності праці, шукання істини — безсилим борюканням з примарами не-з'ясованих міжнародних конфліктів.
Шевченко в історії свого народу був інтелігентом більшим за Ярослава Мудрого, Хмельницького й Сковороду. Два царі доклали немало зусиль для знищення цього великого генія, хотіли повернути його в первісний стан, у невідомість і темряву, бо, мовляв, тільки неграмотні володіють "охранним духом" і справді епічною мовою, перевчені ж захоплюються газетними теоріями і збиваються з путі істинної. Останній цар, переконавшись у марноті зусиль своїх попередників, які засланнями й казематами однаково нічого не вдіяли ні з Пушкіним, ні з Чер-нишевським, ні з Достоєвським, ні з Горьким, хотів звеліти Академії наук зовсім викреслити з словника слово "інтелігент". На щастя, словники царям непідвладні.
Тоді Карналь ще не вмів висловлювати цих думок, вони жили в ньому безладно, в суцільній нерішучості й ваганні, власне, й не були думками, а тільки натяками, невловимими, несформо-ваними, несміливими. Шевченко помагав йому подолати комплекс свого прізвища. Петько чомусь гадав, ніби прізвище дає людині певність і силу. Занадто просте й прозоре, воно обеззброює тебе перед світом, позбавляє загадковості, під прикриттям якої легше й простіше наближатися до людей. Ось його прізвище — Карналь. Він і сам не знав його значення, не те що інші. Але Зіньчин батько оголив сутність слова "карналь" перед усіма, показав безнадійну буденність цього слова, від якого мовби тхне овечими кожухами, і тепер ти однаково, що якісь Бараненки, Овчаренки, Цапки або Живодьори. Ну, так. А що таке Шевченко? Це ж просто син шевця. А Толстой — від товстого. А Пушкін — від гармаша, он у них цілий куток у селі Гармашів. Геній може називатися будь-як, від цього він не втратить своєї сили й розмаху. Коли ж ти ніщо, то ніякі розкішні прізвища не поможуть.