— Ояйко, їм і йискавка!
Це мало означати: Одарко, роби грім і блискавку, тобто мерщій затоплюй піч так, щоб у ній палахкотіло, а брати ви-* скакуватимуть на вулицю і жбурлятимуть у вікно каменюки, ць лячись у полум'я. Бряжчатимуть побиті шибки, розметувати-меться з челюстів печі полум'я, Одарка зойкатиме, а брати заливатимуться від реготу.
Коли Іванові хотілося пити, він командував братам:
— Кйиницю!
Всі хапали лопати, бігли в берег, де вода була неглибоко, мерщій копали криницю, напивалися свіжої води, знов зарива-ли щойно викопане, бо така була фантазія в Івана.
Зимової ночі батько пізно прийшов з колгоспу, й Петько, скориставшись з цього, сидів коло каганця й читав книжку. Він навчився читати дуже рано, але відразу й зіткнувся з двома перешкодами в читанні майже непереборними: перше — що в селі майже не було книжок, а друге — мачуха, ревнуючи до всього на світі Андрія Карналя, заодно ревнувала й малого Петька до читання книжок. Вона вважала, що це марна трата часу, вдень вигадувала для малого то ту, то іншу роботу, ганяючи його з ранку до вечора, а вночі просто гасила каганець, щоб не вигорав гас. Та коли батько затримувався в колгоспі, Петь^ ко заявляв, що ждатиме батька, й сідав коло каганця, і хоч як мачуха вкручувала гніт, все ж щось там воно поблимувало й розбирати літери якось вдавалося.
Тої ночі Петько читав маленьку книжечку, взяту в шкільній бібліотеці, "Пригоди Травки". Він узяв книжечку, сподіваючись, що там ідеться про пригоди знаної й перезнаної йому звичайної трави, ласкаво названої травкою, але виявилося, що так звався міський хлопчик, ішлося там про трамвай і ще про якісь речі, Петькові незнані, чужі, часом дивні, а раз так, то треба ж було б дочитати до кінця, і він сидів, поки прийшов батько, а тоді, щоб піддобритися до батька, сказав, поки той мив над помийницею руки:
— Тату, хочете, я принесу вам холодненького молочка?
— Принеси, Петрику,— сказав батько.
Петько мерщій кинувся в сіни, штовхнув двері до холодної хатини, але занадто квапився, перечепився через поріг і простягнувся в хатину як довгий, і це врятувало йому життя. Бо, коли падав на долівку, хвисьнуло в нього над головою пронизливо-сталевим, тоді хтось перестрибнув через нього, кинувся в сіни, зашарудів коло дверей, але, видно, не зумів упоратися з'хитрим засувом, ще раз стрибнув через лежачого хлопця назад до хатини, зашамоталося, зашаруділо і вмовкло, мов умерло. Петько задки виповз у сіни, зірвався на ноги, рвонув хатні двері, закричав: "Тату-у!". Карналь з мокрими руками кинувся до нього, коротко гукнув через плече до мачухи: "Одар-ко, лампу!", лампа висвітила збілілого на глину Петька, тоді чорний отвір дверей до хатини, високий поріг, а за порогом на долівці — товстий сталевий прут, іржавий, увесь у зазубринах. Карналь підняв той прут, і в нього задрижали руки. "Дитино моя,— прошепотів він,— це ж тебе..." Мовчки махнув мачусі, щоб світила в хатину, прутом став розгортати кожухи, які висіли на жердині, рядна, побачив чиїсь ноги в рваних чоботях, так само мовчки врізав по тих ногах прутом, ноги підломилися, з ряден випав Іван Мина, затуляючись від світла й від занесеного над ним прута, зойкав:
— Ой-ой-ой, не вбивайте, яйку Кайнаю!
Коло дверей хатини, кинутий Іваном, видно, в час його безпорадного шамотання, лежав клунок борошна, останнього борошна, яке мали Карналі. Як визирив Курайдим те борошно, чи, може, просто здогадався, що в голови колгоспу воно повинне бути, й послав Івана, це вже Карналя не цікавило. Він побачив те борошно, мав у руках прут, яким Мина мало не вбив хлопця, мав перед очима й самого Мину, міг би й убити злодюгу, але ніколи не вбивав і, хоч ще весь дрижав од страху за сина, спокійно пішов у сіни, відчинив надвірні двері, повернувся до хатини, де мачуха й досі світила в очі старшому Мині, сказав коротко:
— Геть!
— Яйку Кайнаю, я не буду! Я не буду, яйку! — ще не вірячи в своє циганське щастя, забурмотів Іван, мачуха теж не вірила, що її чоловік так відпустить цього сатанюгу, аж відступилася, щоб не заважати Карналеві розмахнутися як слід та вдарити, але Карналь тільки повторив: "Геть звідси!" — і, обнявши за плечі синочка, пішов до хати.
Сказано вже було, що Мини ловилися на своїх крадіжках вельми рідко, а вже щоб їм так легко минало, як у Карналя, то такого ніхто й не чув. Мабуть, через те Іван довго потім ходив по селу й розказував, як він хотів украсти в голови колгоспу клунок борошна, а малий перешкодив йому, тоді він і взявся за прута, якого мав схованого в чоботі: "Т'яхну по голові й д'яла! Т'яхнув і не попав. А Кайнай вискочив та мене п'ютом по йийках!" (Трахну по голові й драла! Трахнув і не попав. А Карналь вискочив та мене прутом по жижках!)
Так і ріс малий Петько серед загроз і небезпек видимих і прихованих, часто незбагненних і загадкових таких, що, коли згодом спробує згадати, то й не розрізнить, де сон, а де справжність, як ота далека ніч, коли горіла церква в Морозо-Забігай-лівці, і десь у самих глибинах кривавилися вогнем темні степи і причаєні небеса, і в усіх довколишніх селах били на сполох дзвони, гули, стогнали, зойкали, калатали жалібно й безсило, мідно били ніби в увесь темний простір, в загрозливі далечі й безкрай; або як ота весна в сірій безнадії, коли крізь хатні шибки пхався склубочений сірий простір і в ньому ледве вгадувалися хата Якова Нагнійного, Матвіївський бугор, Біловусів берег і пливли мовби з-за того бугра й з-над берега якісь люди, схожі на іржаві тіні, підпливали, як безсилі риби, до хатніх шибок, ворушили безмовно губами по той бік вікон, плакали, шкрябалися чорними пальцями, лякали малого хлопця, прищуленого за коминком, чогось благали, а тоді сповзали ку^ дись униз, мовби тонули, а хата пливла в сірих водах простору, й хлопець плакав од безнадії й жаху так само, як плакав він, коли душила його сонного чорна мара, або вдарив з самопала в спину Дусик Лосів і випалив у новій сорочці величезну дірку (не спини було жалко — нової сорочки!), або як упала вночі в яму вниз головою їхня корова й залилася до ранку.
Ночі стогнали й стугоніли мокрими вітрами, обносили останнє листя на деревах, грозилися повиривати з корінням і самі дерева, билися в вікна хат, стрясали цілим світом, ночі теж пам'яталися лише страшні й ворожі, лагідні й добрі забулися — та чи й були вони коли-небудь для малого й безсилого хлопчика?