— Хай стоїть, і не здумай мені присилати Зота Саліченка!
— Де ж це ти роздобув таку тварюку? — поспитав насмішкувато Карналь, бо все село знало, що Арап належить куркулеві Вуркоброну, який, щоб уберегти жеребця від усуспільнення, вирішив, видно, переховати в зятя, забувши й про свої прокляття, і про Михайлову дружбу з таким самим голодранцем, як він сам, Карналем.
— Купив,— з викликом сказав Михайло.
— За віщо ж ти його купив?
— Вошей коробочку в Кременчук на ярмарок одвіз, продав та й купив! Пойняв? А тобі ще кажу: не шли Зота, бо порішу!
Зот Саліченко належав до істот загадкових і незбагненних. Жив на краю села, коло самих плавнів, навіть найнижча весняна вода заливала його хату по самі вікна, і тоді Зот з своєю дружиною Уляною і дванадцятьма дітьми забиралися на піч і звідти з цікавістю позирали: чи підніметься вода ще і чи дістане коминка. Якось так обходилося, що вода відступала, так і не добравшись на піч, всі зотенята лишалися цілі, але вода забирала з собою навіть залишки білої глини на стінах, і Зотова хата мала так і стояти до наступної поводі, мов ряба кобила,— знизу рудява, вище вікон хоч і доволі брудна, але все ж таки ніби біла, як і всі людські хати. Білити хату заново Зот дружині не дозволяв, бо не мав за що придбати глини, а ще не любив даремної трати сил, бо ж наступної весни знов ускочить у город дніпровська вода і знов злиже все з хати, полишивши тільки безнадійну рудизну. Дітей своїх Зот називав не звичайними іменами — Іван, Петро, Василь, Мотря, Катерина,— а по-своєму, зласкавлено: Ванєня, Петєня, Васєня, Мо-тєня, Катєня. Цим він відразу ставав мовби вище за всіх інших батьків у Озерах, бо по дванадцятеро дітей мали й інші, але вигадати їм такі гарні й незвичні імена якось нікому не прийшло на гадку. Зовні Зот належав до иайнепоказнішої частини чоловічого населення Озер. Маленький, хирлявий, вже не кажучи про вічну обідраність, яка давалася взнаки не в самому одязі, а мовби навіть у зарості Зотовім, бо волосся в нього, що колись, мабуть, як і у всіх людей, росло на голові, з невь домих причин перемандрувало на обличчя, на черепі лишилися тільки ріденькі кущики, зате на щоках чорніли такі гущавини, хоч вовком вий. Майна ніякого Зот не мав ніколи, харчів теж, у городі в нього все вимокало, а тоді горіло від спеки, просити він теж ні в кого не просив, бо був гордий. Як жив, чим годував своїх діток і свою плодючу, мов земля, Уляну, ніхто б не міг сказати. Якби існував господь бог, то й той, видно, навряд чи міг би визначити, чим тримався на світі цей химерний чоловічок. Одним словом, хазяїн такий, що й комар на вікні не вдержиться — здохне.
Здавалося б, такий бідацюра перший мав зголоситися до колгоспу і стати помічником у всьому Карналеві, але вийшло так, що Зота ще й довелося вмовляти, бо він найбільше лякався втратити свою незалежність.
— Ти ж бачиш,— показував він Карналеві на широченні плавні, на темне далеке каміння коло Забори, на могутні розкиди Дніпра посеред білих перемитих пісків,— все моє, куди хочу, туди йду, що хочу, те й роблю, а в созі твоєму що мені?
— Робота для всіх знайдеться,— ухильно відповів Карналь, який, щиро кажучи, ще й не знав, яку ж роботу можна запропонувати Зотові, бо ніхто й не пам'ятав, щоб той колись ма,в схильність до того чи іншого діла.
— А мені що ж даси? — пошкрябав Зот у цупкій, як дріт, щетині на щоці, бо сказано вже, що чуба не мав давно, тож і не міг чухати традиційне місце, звідки всі сподіваються видобути якісь думки.
— Коней колгоспних дамо тобі,— сказав Карналь, не задумуючись.
— Коней?.. Кажеш, коней? А навіщо мені твої коні?.. Коні воно й правда — то таки коні, бо коняка — вона коняка, а без коняки чоловік тобі й не чоловік... Ти думаєш, як у Зота нема коняки, то він і не знає, що воно таке коняка? Ти ж так думаєш? Ану скажи!
Але Карналь знав, яка небезпека підстерігає кожного, хто вплутається в балачки із Зотом.
— Сказав же тобі: будеш конюхом колгоспним. Чотирнадцятеро коней у Тринчиковій стайні вже стоять і гризуть жолоби.
Тут Зот пустився в спогади, як ще хлопцем наймитував у Тринчика і до коней його підпускали хіба що для того, аби вичистив гній, годували та поїли коней інші, а їздили на них Тринчик та його сини, так воно й велося тоді. А тепер виходить — він сам собі пан, сам собі свиня.
— Не брешеш? — ще не вірив він Карналеві.
— Іди зі мною, то відразу ж заступиш на конюхування. Так Зот Саліченко пережив те, що мало б зватися Зотовим
ренесансом, якби в Озерах хто-небудь на ті часи чув таке слово. Він покинув свою строкату хату з Уляною і всіма Ваиєиями й Катєнями, переселився до стайні, де спав на духмяному сіні під смачне кінське хрумання і попирхування. Вранці вставав відсвіжений і сповнений жадоби діяльності, ще до схід сонця виводив коней до корита з водою, завдавав їм свіженького сіна, чистив, гладив, коли ж сходило сонце, ставав на порозі стайні й грів зуби на сонці, немов циган: заплющував очі, наставляв на небесне світило жмут свого чорного волосся, з-поміж якого виблискували його великі сліпучі зуби, збережені всі до єдиного, цілісінькі, гострі, тільки їсти, жувати, сміятися новому життю, свободі, радості. Колгоспників більшало з кожним днем, і на честь новоприйнятих у Тринчиковій хаті, яка стала конторою "Червоного борця", щовечора проводилися збори, і на всіх зборах неодмінно виступав Зот, починаючи кожен свій виступ заявою, за стилем майже ідентичною з маніфестами колишнього російського імператора Миколи Другого: "Я, Зот Саліченко, головний конюх колгоспу "Червоний борець",.."
Незабаром про Зота розійшлася слава по всьому району, бо не було ретельнішого і дбайливішого конюха в новостворюваних колгоспах, але водночас відзначився Зот ще й вередливістю, бо не приймав коней просто так, а вимагав, аби колишні хазяї приводили їх до колгоспу вичищеними, в нових вуздечках і неодмінно ремінних, а не мотузяних, як це норовили зробити деякі скупенькі дядьки. Зота викликали до району на наради перших передовиків, але, розвиваючи критику й самокритику, про яку невтомно нагадував з Кремля вождь, засуджували його витребенькуватість і вередливість, бо для успішного розвитку процесу колективізації не важило, чи усуспільнені коні будуть вичищені й чи матимуть на собі ремінні а чи мотузяні обротьки,— головне, аби їх було більше, бо кінь — це тягло, а на тяглі тримається все сільське господарство. Коли Зот повертався з наради і його питали, що там було, він тяжко зітхав, забуваючи про свою імператорську формулу звертань, скаржився майже плачливо: "Били, били, шию милили, милили, ще й на пузо поклали, опортуністом назвали!"