Не можна сказати, що рідне село Карналеве Озера теж належало науці, коли навіть писати це велике слово з маленької літери. Тут, мовби й не було ніколи на світі Галілея й Коперника, вперто казали: "Сонце зійшло", "Сонце зайшло", вірили в відьму, нечистої сили так ніхто ніколи й не бачив, а відьом знали всіх і до єдиної: де живе, як звати, коли й на чому літає — чи на мітлі, чи на днищі, чи на веретені з вовною. Твердо знали також, що домовик живе в кожній хаті і ховається в кочергах, а в кого коло печі є дук, то в дуці. Село стояло на краю плавнів, коло Дніпра, в плавнях між селом і Дніпром було повно озер — Зелене, Синє, Матвіївська ковбаня, Прядивка, Діжина ковбаня, Чорна, Мирониха. Олійничка, Кругляк — і скрізь у тих водах, ясна річ, повно було русалок, які час од часу, щоб ствердити своє існування й посоромити ймовірних скептиків, залоскочували на смерть яку-небудь необачливу дівку. Була в Озерах ще загадкова істота, яка називалась дуже коротко й дуже невизначено — Щось. Вона вічно то ганялася за жінками, то лякала малих дітей, то примушувала блукати п'яних дядьків, коли вони їздили в підводу на га-лещанську станцію, і ще добре, коли такий підпилий опинявся на теплій печі в куми, а не в якій-небудь Морозо-Забігайлів-ці, від самої назви якої беруть тебе взимку дрижаки. Щось крало курей, поросят, а то й корів, тягло полотно, простелене в березі вибілюватися, викопувало з грядки картоплю або цибулю, обтрушувало яблуні й груші, пасинкувало достиглу кукурудзу, заголювало дівкам спідниці, затягало вночі на хату або на сарай важкі ворота, закручувало на закрутку вночі хатні двері, а тоді репетувало попідвіконню: "Пожежа!" Щось було многолике, багаторуке, вигадливе, капосне, веселе, зле й потайне. У яких-небудь древніх греків або римлян всі ті справи, якими доводилося клопотатися в Озерах загадковому Щось, належали до компетенції різних богів, божків і боженят, але ж то були греки й римляни, вони розкошували в багатобожжі, або ж, як то кажуть вчені люди,— в політеїзмі, озеряни ж обмежені були вже цілу тисячу років, ще з часів Київської Русі, тільки єдиним християнським богом, та й того благополучно усунула Радянська влада, хоч, правду кажучи, він за тисячу років у Озерах так і не прижився, і попи тут змінювалися з такою самою швидкістю, як уряди в деяких капіталістичних країнах з нестабільною економікою і ще менш стабільною політикою.
Всі ці, прямо кажучи, розлогі знання Петько Карналь здобув уже десь до четвертого року свого життя, а може, навіть і раніше, як це йому знов же таки вдалося з'ясувати згодом методом хронологічних зіставлень, коли виявилося, що він прекрасно пам'ятає, в яких галіфе (сині діагоналеві з червоними стебнованими підшивками згори, які сягали дядькові майже під пахви) прийшов з армії Дмитро, а ще перед тим пам'ятав, як дядько Дмитро присилав з Кавказу, де він служив у армії, дитячі книжечки з малюнками й майже без тексту. Дядько ж Дмитро повернувся з армії тоді, коли Петькові було всього лиш три роки! Отже, пам'ять тримається в тобі вже мало не з колиски. Бо Петько вперто доводив усім своїм численним родичам, що пам'ятає свою покійну матір, не так саму матір, як великі, мов горщата, яблука, які вона йому щоразу давала, коли він приходив до неї в дідову хатину, де вона лежала на долівці, вмираючи, і де пахло м'ятою, любистком, травою і ще чимось м'яким і ласкавим, як мамин голос. Чи то Петько пам'ятав, чи хотів пам'ятати маму, бо всі чимдуж переконували його, що був тоді надто малий, щойно зіп'явся на ноги і ще такий дурний, що не міг навіть збагнути того, що мати його вмирала, бо не знав ні смерті, ні народження, не знав нічого, тільки ходив по сусідах, коли вони сідали обідати, і скрізь — у Феньки Біловуски, в Якова Нагнійного, в Антова Раденького, в Параски Радчихи і в свого діда Корнія — кричав: "Де моя велика ложка?" Все-таки аж страх подумати, як багато може вміститися вже в перші три роки твого життя навіть тоді, коли ти не виростеш ні генієм, ні диктатором, ні полководцем, ні навіть футболістом!
Справді, вийшло так, що він і не помітив материної смерті. Сприйняв її смерть як перехід у якийсь незбагненний, неприступний для роздуму стан; між небом і землею, щось ніби смуга світла, прозорий серпанок, просвічений рожевим сонцем, крило теплого туману, яке зволожує тобі очі тихими слізьми. Вже й згодом, ставши академіком, не вірив ні в метампсихоз, ні в елементарне гниття, ні в поетичні байки про білих журавлів. Далі вірив у світлистий серпанок між небом і землею, бачив там свою матір, і що старішим ставав, то виразніше. Але кому про це розповіси? Хіба що на річному зібранні Академії наук?
До трьох років ти проходиш свої сільські університети й оволодіваєш усіма енциклопедичними знаннями свого оточення. Не обмежуючись примітивними речами побуту й знаряддями виробництва типу ложки, прядки, ступи, плуга, борони, лопати, верші, корзини, а сягаєш у, сказати б, сфери вищі, у демонологію, у космогонію і астронавтику, в природознавство, в яке озеряни по змозі теж намагалися зробити внесок, спокійно й щедро даруючи світові свої понаднаукові одкриття. До таких спокійних і впевнених відкриттів належав, для прикладу, вислів "каміння росте". Каміння росло скрізь: у Тахтайці, на тім боці Дніпра в Мишурині й Куцоволівці, але найбільше його росло коло Забори. Воно чорніло серед безмежних піщаних кіс понад Дніпром — велике, кругле, таємниче, не каміння — а якісь мовби звірі з давніх світів, камені були великі, менші, деякі лише витикалися з піску своїми округлими темними спинами, деяких і зовсім ще не було видно, а наступної весни, після того, як Дніпро заливав плавні, а тоді відступав, улягаючись у своєму руслі, хлопці бігли до Забори й бачили, як за зиму виросло каміння: те, що торік лише вигулькувало з піску, вже вивернулося проти сонця ліниво й нахабнувато, а натомість з'явилося нове, ще несміливе, але вперте й наполегливе. Це належало до так само незбагненних явищ, як, скажімо, поява теляти у корови. Ось ходила корова, нічого не було, а тоді надулося в неї черево, перестала вона доїтися, стала "тільною", і десь наприкінці зими батько з мачухою удосвіта кудись зникають, вхопивши ліхтар "летюча миша", щоб повернутися за півгодини — мачуха попереду з ліхтарем, а позаду батько, несучи на руках мокре, худеньке, ніжне й безпомічне телятко. Телятко відразу намагається стати на ноги, ноги йому дрижать, підгинаються, ламаються, воно падає в підіслану мачухою солому (батько завжди кричить: "Куди ти дивишся? Сюди стели!"), але знову й знову хоче підвестися й таки домагається свого. А тоді росте швидко й непомітно, як камінь коло Забори, а може то каміння коло Забори росте так, як бички й телички в селі — не знати, де береться те й друге, хоч одне живе, а друге неживе, але виникає мовби нізвідки.