— І жодного громадського туалету.
— Ти спостережливий. У тебе, очевидно, комунальний та* лант. Що ж ти ще повідомив?
— Щоб вони йшли в напрямку протоки, коли хочуть мене знайти. Бо вони хотіли мене знайти. Особливо товариш Кучмієнко, який є моїм батьком.
— Де ж ти призначив побачення?
— Коло мосту.
— І забув сказати, коло якого?
— Забув. А вони не спитали. Люка, та б спитала, але за трубку вхопився товариш Кучмієнко, а ви ж знаєте, що вже коли він за щось ухопиться, то добровільно не віддасть.
— Так,— пройшовся довкола нього Карналь,— отже, в напрямку протоки і коло мосту... А сам додому?
— Скупався.
— Пробач, я зовсім забув. Ти ж іще скупався, а вже тоді додому.
— Прийшов на житлоплощу, на якій прописаний...
— Але ти не врахував одного варіанта. На жаль, не врахував.
— Якого ж?
— Ти забув про мене.
— Я ніколи не забуваю про вас, Петре Андрійовичу. Ви такий мудрий і унікальний чоловік, але...
— Але сьогодні я мав би спати, а мене принесли чорти на Русанівку. Мандрівний тесть. Так ти мене називаєш?
— Тільки з поваги й любові.
— Ти забув додати "так званої".
— Без так званої.
Карналь заново поставив пластинку з "Лав сторі", визирнув через балкон, чи не повертаються від протоки ті, хто шукай Юрія, який сновигав по кімнаті, лишаючи після себе патьоки води.
— Тобі не вдалося сховатися,— майже з жалом сказав Карналь.
— Хіба я від вас коли-небудь ховався, Петре Андрійовичу?
— Не про мене йдеться. Ти забув про Люду й про гостей. Ти подумав, де вони можуть бути?
— Ну, там... Коло мосту...
— Коло якого ж?
— — Ну, я не знаю.,. Коло Патона...
— Вони тебе шукають.
— Хто шукає — знайде, як співається в одній старій пісні. Карналь підійшов до нього, взяв за мокру сорочку, зазирнув
у очі, труснув, аж з Юрія посипалися бризки, ніби з мокрого цуцика.
— Прекрасно, мій дорогий зятьок. Мені завжди подобалося, що ти пам'ятаєш усі старі пісні. Але старі пісні співалися не просто для співання. Вони спонукали до дій. Вимагали дій.
— Дій? Яких? А я тут до чого?
— Дуже до того. Йди і шукай!
— Я? Шукати?
— Так, ти. І зараз же! Іди й шукай всіх! І не вертайся без них! Зрозумів? А я тут почекаю. Приберу вам, поставлю на місце перегородку, приведу все до ладу.
— Але я можу довго шукати,— з погрозою в голосі промовив Юрій.
— Не страшно. На це іноді витрачається ціле життя, мій хлопче!
Карналь майже виштовхав Юрія на площадку, послухав, як він неохоче спускається по сходах, повернувся до кімнати і вийшов на балкон. Київ лежав за Дніпром на сонних круглих пагорбах, а над ним нечутно пливли золоті шапки соборів, задумливі й таємничі, як цілі віки.
Карналь зітхнув і заходився порядкувати в квартирі,
9
Набережна. Точна геометрія вулиць. Ртутні ліхтарі, мов розвішані маленькі сонця з чужих галактик. Примарне світло намагається знищити пам'ять, але ніч стрясає пам'яттю, б'є в неї темрявою. Все знайоме мовби спервовіку: зелена трава газонів, сірі стовпи, безсило звислі проводи, темна вода протоки, білі піски на острові, далеке пливуче золото київських соборів.
Людмила здригалася не від прохолоди, бо ніч була тепла, Анастасія заспокоювала її:
— Все буде гаразд.
— Я теж так думаю,
Вони йшли попереду, чоловіки позаду. Охорона, почесний супровід. Пішли відразу до мосту Патона — Юрій таки угадав і, прокравшись з іншого боку, вскочив у будинок майже відразу, щойно вони перетнули вулицю. Непомічений, меткий, бадьорий від дурного купання. Стрибнув у воду просто для паскудства: хтось побачить, здійме переполох, але замах пропав марно, тільки й того, що довелося в мокрих штанях бігти через усю Русанівку. Він ще не знав, яка несподіванка чекає його вдома, і в гадці не мав, що доведеться в тих самих мокрих штанях бігти назад розшукувати Людмилу.
Біг після невеселої розмови з Карналем, злий на себе, лихий на весь світ. Ті вже йшли від мосту Патона до іншого мосту на другім краю протоки, йшли так само: жінки попереду, чоловіки позаду.
— Люко! — здалеку покликав Юрій, ховаючись у затінку будинку. Відступу не було — чекав суворий тесть.
— Здається, хтось кличе?—зупинилась Анастасія.
— Це Юрій,— відразу впізнала Людмила.— Юко, ти? Де ти?
— Я тут,— відгукнулося з темряви,— давай сюди. Людмила безпорадно озирнулася.
— Він у такому стані. Пробачте, я піду,— сказала вона. Кучмієнко був посунувся до неї, але вона стримала його ледь помітним порухом руки.
— Я вас прошу. Не треба. Хай завтра. А сьогодні... не треба... Ми помахаємо вам з балкона...
Кивнула всім, побігла через вулицю.
— От і все,— зітхнув Совинський.— А винен я. Не було б мене, і...
— Все гаразд,— заспокоїв Кучмієнко.— Вони обоє дуже пристойні молоді люди. Я знаю Людочку так само, як і Юрія, можете мені повірити. Маленьке непорозуміння, а в кого їх не буває? Зате я несподівано познайомився з вами, Анастасіє, і більше впізнав також— вас, Іване. А хіба це не прекрасно?
Йому ніхто не відповів. Трохи почекали, чи не повернуться Людмила і Юрій, але ті, видно, вже пішли додому.
— Що будемо робити? — спитала Анастасія.
— Я піду до готелю,— сказав Совинський.— Це ж поряд. Я вдома, а от вам...
— Не біда, в мене машина.— Анастасія помахала торбинкою.
— Завтра я подзвоню,— пообіцяв Совинський.
— Після другої я в редакції.
Совинський потиснув руку Анастасії, попрощався з Куч-мієнком, пішов не озираючись.
— Таке холодне розставання,— здивувався Кучмієнко.
— А що ж нам — лити сльози чи рвати на собі одяг? Невдалий вечір є тільки невдалий вечір — ні радості, ні смутку.
Просто вбитий час. Окрім того... Окрім того, я, здасться, буду вимушена підвезти вас додому. Вже ніякого транспорту...
— Коли ваша ласка. Я не подумав. Міг би затримати свою машину...
Вони рушили через вулицю до площадки, де Анастасія лишила свої "Жигулі". Йшли, розділені відстанню, дівчина була цілком спокійна, а в Кучмієнка все грало в серці. Навіть випадковості слугували йому! Може, один раз спробував Карналь вивільнитися від свого нерозлучного супутника, але й тут не вдалося йому, і тепер торжествуватиме все-таки він, Кучмієнка, бо щастить завжди передбачливим. Вони живуть безтурбот-н ) й весело, їм усе пливе до рук, рано чи пізно. Колись, коли Поліна була ще жива, вони заповзялися будь-що точно відтворити всю обстановку, яка була в квартирі Карналя: меблі, килими, посуд, скло, порцеляну,— і справді, незабаром це їм вдалося зробити. Але Карналь привіз із Франції подаровану йому якимись дурними капіталістами, загалом кажучи, не дуже щедрими на широкі жести, севрську вазу, виконану в якійсь загадковій техніці. Порцеляна, а вигляд такий, ніби вона покрита емаллю. Поліна була в розпачі, бо ніхто й не чув про таке. Порцеляна й емаль? Неймовірно! Але Кучмієнко був спокійний. Коли щось у природі є в одному примірнику, то повинно бути й у другому. Неодмінно. Навіть бог, як відомо, засумував у самотині й покликав до життя свого антагоніста — чорта. Вчені вже знайшли антисвіт. Якийсь американець навіть упіймав античастку, перегнавши через спеціальні пристрої ціле озеро води, чи що. Кучмієнко знайшов-таки схожу вазу! Не севрську, не з Франції, а нашу, імператорського петербурзького заводу, зате зроблену російськими майстрами, і нічим не гіршу за іноземну, ще й кращу. Сам Карналь це визнав...