Про цей епізод розповів в своїй статті "Такий суперечливий "Заповіт" праправнучатий племінник Великого Кобзаря педагог і знаний в Україні шевченкознавець Олександр Андронікович Відоменко з м. Хмельницького ("Подільський кур'єр", № 51, 21.12.2000 р).
Аж ось настав час чергового епізоду життя поета, на який я хотів би звернути особливу увагу читача, — це те, що поетичні, прозові, драматичні твори, а також статті, щоденники, листи, безліч малюнків Тарас Григорович —син кріпака з Керелівки — створив за надзвичайно короткий строк свого життя (а він прожив тільки 47 років, з яких 10 перебував на засланні). Як міг він досягти таких вершин в мові, літературі, живописі? Тож цілком резонно виникає питання: якого ж роду був поет, геній і пророк Тарас Шевченко? Справжнім дивом багатьох поколінь було те, що кріпацька родина Шевченків відзначалася своєю письменністю. Багатьох дослідників цікавило питання: хто ж вони, ті Шевченки? Шукаючи відповідь, їм довелось перегорнути не одну сторінку історії, яка так чи інакше пов'язана із біографією Великого Кобзаря. Ось як відгукується на ці запитання Олександр Відоменко в своїй публікації "Тарасове коріння — у Запорізькій Січі" ("Подільський кур'єр", №10, 6-12.03.2008р).
Аналізуючи історичні документи, співставляючи дати, таки пощастило отримати відповіді на вищезгадані запитання. Не багатьом спадало на думку шукати Тарасове коріння у Запорізькій Січі. Та виявилося, що саме звідти взяла початок шляхетна історія роду Шевченка, яка залишалася таємницею біля трьох сторіч. А сталося таке.
Рідний прадід поета Андрій, круглий сирота, про рід якого нічого невідомо, ще малою дитиною був завезений до Запорізької Січі. Хлопчик виявив неабиякі здібності і потрапив до кошової школи, яка на той час була на досить високому рівні. Київська академія направляла до неї викладачами своїх кращих випускників, а кошові отамани —найвідважніших командирів. Тут, крім загальних предметів, досконало вивчалися латинська, українська, російська, турецька, польська та окремі діалекти мов різних татарських племен. Школа готувала воїнів-характерників, чиновників для дипломатичної служби, перекладачів і діяла після 1754 року в оборонній фортеці Святої Єлизавети на західному кордоні Запорізької Січі. Пізніше фортеця дала назву місту, що виросло навкруги неї — Єлизаветград. З часом, коли в радянських керманичів шана до святих пропала, місто отримало назву Кіровоград. Визначний історик українського козацтва академік Дмитро Яворницький залишив усні спогади, що після завершення навчання в ко-шовій школі прадіда Великого Кобзаря було обрано кошовим писарем Запорізької Січі. За сучасним порівнянням, це — керівник головної військової канцелярії Міністерства оборони.
Своїми спогадами академік поділився з мандрівним письменником правнучатим племінником Шевченка по сестрі Катерині Дмитром Красицьким (вище про мою зустріч з ним на заводі "Катіон" я вже згадував). Сталося це у середині 30-х років. На той час Яворницький мав для доказу навіть якісь документи, але побоявся показувати їх письменнику. Стрімко наближались часи масових репресій, руйнації Дніпропетровського музею козацької слави та історії України. Красицький також усе життя мовчав про ту відверту розмову з Яворницьким і наважився розповісти про неї лише незадовго до своє смерті, тобто у 1989 році, уже в часи політичного піднесення перед розпадом радянської держави. Страх тридцятих років переслідував його все життя. Визнати безпросвітного кріпака-бідняка Тараса Шевченка шляхетною особою за радянського часу було злочином. Та й журнал "Слово і час", либонь, був такої ж думки, бо вийшла у ньому стаття Красицького під назвою "Родовід" після його смерті (в №5 за 1991 рік).
Страх, як бачимо, був всеосяжним. Можливо, знайдуться й такі, що не стануть вірити усним спогадам і вимагатимуть документальних свідчень. Відішлемо їх у 1937 рік, бо вже у 1940-му році Яворницький помер. Нехай вони витребують документи на користь історії України в ГПУ маршала Берії. Правнучатий небіж Шевченка протягом 60 років не наважувався цього зробити. Повіримо йому і академіку Яворницькому просто на слово. Четвертий том "История Новой Сечи" Яворницького вже не міг бути надрукованим, а роки патріотичної служби прадіда Шевченка належали якраз до того періоду. Повіримо і щиро подякуємо їм за усні свідчення для нащадків Великого Кобзаря. Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.
Т. Шевченко (Тарасова ніч)
Українські козаки тікали від поміщиків на Січ і тому не виголошували своїх прізвищ, записуючись під вигаданими прізвиськами. То й безрідного Андрія записали в Січі за його міцною статурою Товстиком. Служив Андрій на славу Січі чесно і віддано: вмів укладати різні державні справи і з польським урядом, і з турецьким халіфом, і з кримським ханом.
В "Історії українського козацтва" на с. 143 у другому томі знаходимо: 1763 року за отаманства Григорія Федорова (Лантуха) в Січі за образу генерала — межовщика представник полкової старшини Товстик був жорстоко "відчитаний" і за звичаєм утримувався цілий тиждень на гарматі. Що являло собою таке покарання — невідомо, а ось те, що його "відчитали", тобто публічно оголосили сувору догану перед козаками — зрозуміло.
Кошовий отаман боявся монаршого гніву цариці і тому сподівався, що своєю покірністю заслужить милосердя в імперського уряду. Але то були марні сподівання. Наступ імперського уряду на Запорізьку Січ під проводом цариці Катерини ІІ з кожним роком зростав. Наступ на землі Запорізької Січі настав набагато раніше від її зруйнування. Заснування імперських сербських та слобідських полків скорочувало її межі та силу. То була не перша відчайдушна боротьба з імперським урядом кошового писаря, а потім, чи може й раніше, полкового старшини, яку, як зуміли, так і засвідчили історики.
Та коли настали найважчі часи руйнування Січі царицею Катериною ІІ, став Товстик на захист козацтва, виступаючи проти інтересів Російської імперії. Як стверджує видатний історик Нової Січі Аполлон Скальковський, захищаючи земельні володіння Нової Січі від російських слобідських та сербських полків, що заселялись на землях Січі та діяли за вказівками російського уряду, кошового писаря Андрія Товстика заарештовують, але він рятується втечею. Десь тоді Андрій повернувся в чуже село Керелів-ку (тепер Шевченкове), в якому ще задовго до втечі за невідомих обставин одружився з кріпачкою Єфросинією Шевченківною і прийняв її прізвище Шевченко. Перед ним постала дилема: утаємничити і забути на новому місці проживання своє кошове прізвисько Товстик, або обживати яму на Соловецьких островах, у котру невдовзі на довгі роки потрапить його сучасник кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський. Боротися в такій ситуації було безглуздо. Утаємничивши прізвисько третьої особи Запорізького Коша, Андрій безрідний, рятуючись від загибелі, залишається в селі Керелівка, приймає кріпацький стан і започатковує чумацький рід кріпаків Шевченків, у якому з часом народиться його геніальний правнук Тарас Шевченко і навіки збереже його славу та заповітні родинні секрети від нащадків.