Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу. Через десять днів, 26 лютого (10 березня н. ст.), Шевченко раптово помер, забравши у могилу свою останню таємницю.
Труну з тілом поета було встановлено в Академії мистецтв.
Вона була вся вбрана лавровими вінками. Художники робили останні малюнки з назавжди заснулого побратима. А скульптор Петро Клодт зняв з покійного поета гіпсову маску.
На похоронах були присутні Некрасов, Достоєвський, Костомаров, Куліш, Чернишевський, Салтиков-Щедрін, Лєсков, Михайлов, Панаєв, Лев і Володимир Жемчужни-кови, Пом'яловський і багато інших видатних представників культури. Герцен в "Колоколе" помістив некролог. За домовиною йшла юрба народу. Без кришки білий гріб несли на руках всю дорогу — від Академії до кладовища. Позаду їхали похоронні дроги, нагружені вінками. Над розкритою могилою лунали прощальні слова виступаючих друзів, студентів... В своїх спогадах про останню розлуку з Шевченком на цвинтарі в Петербурзі М.С. Лєсков зазначив один украй цікавий факт: "Найулюбленіша мрія поета здійснилась і голосно заявила про своє існування. Малоросійське слово здобуло право громадянства, пролунавши вперше у формі ораторської промови над домовиною Шевченка. З дев'яти прощальних промов, виголошених над могилою Тараса Григоровича, шість було сказано малоросійською мовою. З решти трьох промов дві були виголошені російською і одна польською, ніби на знак спільного горя слов'ян, які прийшли віддати останню шану малоросійському поетові-страдальнику".
Похований Шевченко був спочатку на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. А згодом, за його заповітом, прах весною того ж таки року урочисто перевезений на Україну і 10 травня 1861 року (22 травня н. ст.) о 7 годині вечора похований в Каневі на високому березі Дніпра (Чернечій горі), недалеко від тих місць, де він народився, виріс і мріяв оселитися. До настання темноти зборища людей — старе й мале, хлопці й дівчата — невтомно носили землю шапками, пеленами й пригорщами і насипали над батьком Тарасом величезну могилу, яка й нині розповідає тим, хто пливе Дніпром, що тут спочиває прах улюбленого українського поета.
Так здійснився його поетичний заповіт.
Згодом поховання Тарасове на Україні стало обростати легендами. Доводилося чути різне, як-от: в труні не він, а освячені ножі як символ визволення України. Не хотілось вірити у смерть Батька нації. Тож автор статті "Світло з Тарасової гори", що була надрукована в "Подільських вістях" до 150-річчя перепоховання Т.Г. Шевченка в Україні, Зоя Діденко, спростовуючи ті легенди, сповістила про таке.
У 1980 році жителька Канева Надія Цвинтарна (за походженням вона була циганка, партійна активістка, обіймала свого часу в районі всілякі номенклатурні посади) розповіла музейним працівникам, що перед спорудженням монументального пам'ятника Т.Г. Шевченку (відкритий 1939 року) створили комісію для визначення потужності склепу. Була необхідність додатково його зміцнити, аби майбутній пам'ятник своєю вагою не обвалив існуючого склепіння. Комісія складалася з представника НКВС, Цвинтарної та ще кількох осіб. Розкопали в одному місці могилу, прибрали частину стіни гробниці, складеної з валунів, що колись валялися по схилах Чернечої гори.
Члени комісії залізли до склепу через отвір першими, а Цвинтарна зачекала, доки його розширять, бо була жінкою при тілі. Всередині під стіною, на ослоні з дубових колодок, стояла велика дубова домовина прямокутної форми. Її розкрили. В ній знаходилась покрита червоною китайкою металева (цинкова?) труна з призматичним віком. За порадою активістки почали шукати ключа, який лежав десь під сподом на ослоні. Знайшли й місце відмикання у торці труни. Віко розчинилося в обидва від середини боки, як двостулкові двері чи розведений міст. Перед глядачами лежав Тарас Григорович, за словами Цвинтарної, "такий, яким його малюють", з майже натуральним кольором обличчя, повитий навкіс з лівого плеча широкою китайковою стрічкою (а це по козацькому обряду тих часів була остання честь, з якою сходив з цього світу вільний козацький лицар), на якій гарусом було вигаптувано: "Т.Г. Шевченко". В головах з одного боку містилася ікона, зображення на якій розібрати було неможливо, а по інший бік — спорохнявіла книжка (звичайно ж, "Кобзар"!), назву її також годі було прочитати. При світлі ліхтаря люди з острахом помітили, що через півхвилини-хвилину поетове обличчя раптово почало біліти дедалі дужче й дужче, а потім геть усе осипалось, оголюючи кістки. Достоповажна комісія сполошилася, віко спішно замкнули і полишили гробницю. Подію вирішили не розголошувати, бо, відімкнувши труну самочинно, перебільшили свої повноваження. Пізніше склали акта про вилучення китайки, що покривала металевий гріб, для передачі музеєві Т. Шевченка на Тарасовій горі.
Отже, ще раз напрошується думка про нетлінні мощі праведників.
Між іншим, щось подібне трапилося, як розповів на зустрічі в Хмельницькій обласній науковій бібліотеці 15 лютого 2017 року відомий український письменник В.Ф. Шовкошитний, і при перепохованні в Україну Василя Стуса (а він був одним із виконавців перепоховання). Обидва поета-страдника (Т. Шевченко і В. Стус) прожили тільки 47 років та знаходилися однакову кількість літ в засланні. І їхній дух був настільки потужний, що після смерті не дав можливості тілам розложитися. Тож через багато років при перепохованнях присутні виявили їх нетлінними.
А тепер продовжимо почату оповідь про дальші дослідження долі останньої Тарасової нареченої — Анни.
Марієтта Шагінян у своїй дисертації про Шевченка в 1941 році звернула увагу на його останній вірш, вказавши такий здогад: "Теплая человеческая любовь все же блеснула "улыбкой прощальной" на его закат. В последнем стихотворении Тараса Шевченко это подтверждается... Имени этой кроткой утешительницы не сохранилось..."
Рецензент праці М. Шагинян О. Грушин відзначив: "Особо следует выделить страницы, посвященные интимной жизни великого поэта. Писать о любви большого человека — сложнее, не многим удается искусство. Шагинян сумела найти нужный для "личной" темы тон".