— Ти знаєш, вже скоро й додому.
Гордій думав про жінку.
— Ну як тепер вернутися до жінки?.. Вона-ж знає. А—баба й кінець... Всі баби ..—сплюнув.
Марина крутнула головою.
На току стіжки куріли свіжим сіном; зверху на них лежали палиці... Відкілясь чувся післяжнивний сміх, плескіт річки.
— Марино!—глухо сказав Гордій, сховав очі за густими бровами,—оце я думав. Спав, возив сіно і все думав... як ти не залишишся—рішу.
Марина захолонула, в очах перескочили жахливі вогники. Гордій міцно зціпив Маринину руку, нахилився.
— Так, чуєш?.. Жінку одбила, тепер записуйся.
— Пусти... запишемося... який ти страшний,— нехай тобі пек.—По її тілі пролізли холодні плями, вона здригнула.
Це було на току, де виростає, чуючи зиму, жито, довге й тонке, і де під ногами толочилася полова.
Сірі стіжки куріли. По степу НОСИЛОСЯ листя, і його, мабуть, десь їли, як і курай.
Не рипіли перевесла, не гули машини. Вівці йшли з стерни отарою, збивали пилюгу, а чабан лякав їх батогом.
Марина обминала Павла, не хотіла йти і до Гордія. Але ввечері Гордій її зустрів біля клуні, він стиснув її руки і, ніби не чуючи сам себе, питав:
— Ти запишешся після строку?
— Пусти... запишусь.
Він не помічав, як холодніла Марина і як довго шукала спокою.
— А я зразу хочу, зразу,—насупившись промовив Гордій.
— Гордієчку... в тебе жінка є... в тебе-ж грошей немає.
А він не слухав її:
— Сьогодні... Ти водиш: літо пройшло! Нічого не хочу знати.
А як я не хочу...
— Ти не хочеш?!—очі йому зробилися страшні, сам він дужче й дужче давив Марині руки.
— Та ні... то так!.. Тьху на тебе! який нетерплячий, запишемося після строку.
Після цього пройшло декілька днів... Почали йти дощі... Гордій ходив сумний.
Одного разу зустрів Павла, той сміявся.
— Що-ж, Гордієчку... сам не з'їв і другому не дав. Гордій останні дні не бачив Марини, а насмішки
хазяйського, ніби не чув.
Він думав:—вона-ж казала, що буде жити зо мною.
Але все-ж таки пішов шукати Марину. її ніде не було... Тоді він увечері підійшов до хазяїна і спитав між иншим:
— Де Марина?
Хазяйський син стояв біля вікна.
— Я-ж тобі казав... Згадав ти пізненько,—промовив він,—вчора пішла ще вранці додому... Роботи, значить, немає... а їй залишилося два дні. По хліб може батько приїде.
Скривився Гордій, пішов у— клуню.
— Одурила! А жінка?..
В клуні було тихо, тільки в кутку пищали мишенята.
А біля клуні стояли явори, листки пообсипались. І вони були холодні й голі.
Гордій додому не пішов, він найнявся в економію.
Стояв серед двору, заклавши за спину руки.
І жінка була, і Марина була, а тепер? Питався чи в себе, чи в кого иншого.
Будівлі розруйнувалися. Кам'яні, дерев'яні. Були прикащики, управляющі, а тепер, культгосп.
Надворі осінь, не жовта, не павутинна, а багно. Десь бились з повітрям стружки од лісу, а багно чавкотить. Чавкотіло й тоді, як ішов на заробітки Гордій. Шукав чогось, а за спиною ніс чоботи... Щось найшов, щось загубив.
А там он видко хутір. В клуні мабуть однаково: сіно солома.
— Чого я йшов і куди.
Через двір пробігла Манька, куховаркою служила.
— Гордію, йди вечеряти!—після вечері оратори будут щось читати...
— Йди к чорту!—а потім подумав:
— А хіба піти—послухати? І поплівсь до кухні.
То була осінь не жовта й не павутинна, а задумлива на роздоріжжі.