— В тих думках є велика правда. Я теж відчуваю це. Може, ми й справді шукаємо свою жар-птицю. Хто скаже?
— Годі, давай краще спати, — мовив Михайло. — Може, у сні прийде вирішення проблеми.
— В горах нічого не сниться, — пожалівся Вася. — Спиш як убитий.
Він встав з каменя, потягнувся. Глибоко вдихнув повітря, напоєне запахом хвої, квітів, диму. Прислухався до шуму Катуні, охопив зором огнисту безодню неба.
— Правда твоя, Михайле. Десь близько, близько рішення радості буття… Десь зовсім поряд, а ми не бачимо його. Здається, варто лише збагнути зв’язок отих далеких зірок, оцих гір, ніжність землі, таємничу мову вогнища, мрії людей… І все з’ясується, стане на місце.
— Немало захотів, — усміхнувся Михайло, стелючи спальний мішок і залазячи в нього. — Синтезувати безмежжя. Ну нічого, аби залишилася невдоволеність у душі. Нема гірше, коли людина вважає, що вона все пізнала, все знає. Така людина — камінь. Ідол. Ну, а тепер спати. На добраніч, Васильку.
— На добраніч, Михайле…
8
Ранок почався нещасливо. Хлопці переходили вбрід потік. Михайло посковзнувся, впав з каменя. Вася почув крик. Він кинувся на поміч, підхопив товариша під руки.
— Рацію, рацію рятуй! — простогнав Михайло. — Замокне ж!
Вася зняв з плечей Михайла рюкзак, сумку з рацією, одніс на берег. Вернувся, брьохаючи в крижаній воді, назад. Михайло крутився серед потоку, обличчя в нього було спотворене гримасою болю.
— Михайле, вставай! Михайле, що з тобою? — піднімав його Вася.
— Тихенько, — просив Михайло. — Здається, переламав ногу.
Вася витягнув товариша на берег, допоміг сісти на траві. Зняв з правої ноги черевика. Вище щиколотки шкіра посиніла.
— Внутрішній перелом, — крізь зуби просичав Михайло. — Дай бинта.
— Що ж будемо робити? — розгублено запитав Вася, хапливо розв’язуючи рюкзак.
— Викликай базу. Хай висилають вертоліт.
— А я? Теж з тобою? Зйомку не закінчимо?
— Дурню. Хіба я незамінний? Дадуть іншого техніка… Бинтуй… Ой, не тисни так… А жаль… Я з тобою… як з братом…
— Ти повернешся, Михайле. Ми будемо разом.
— В це літо ні… не встигну… А потім — добре було б… не забувай друга… пиши… А тепер викликай Бійськ. Я скажу… що передати… або краще сам…
Вася розстебнув полотняний футляр рації, ввімкнув її, надів навушники, взяв мікрофон. Тихо покликав:
— Катунь. Катунь. Викликає Дятел. Дятел. Дятел…
— Дятел? Чую тебе, — почувся далекий дівчачий голос. — Це ти, Рижик?
— Це Вася. З Михайлом нещастя!
— Що таке? — затривожився голос. — Він може говорити?
— Даю мікрофон.
— Лідо, — сказав Михайло. — Дурна випадковість. Зламав ногу. Ідіот, звичайно. Що? Терпіти можна, але ходити не можна. Прошу вертоліт. І нового техніка. Маршрутну зйомку треба продовжити. Так і передай начальнику. Вася вже нахапався, дещо може й сам… але привезіть техніка… Зробиш?…
— Зроблю все. Розіб’юсь, а сьогодні все буде!
— Розбиватись не треба. Досить, що я розбився… Дякую тобі, Лідусь. До приємної зустрічі…
Михайло віддав Васі мікрофон, заплющив очі. Обличчя його почервоніло від напруги, по щоках котився піт.
— Які дурниці, — прошепотів він. — Одна дрібниця вибиває тебе з ритму життя. Як писав Маяковський: "У меня гвоздь в сапоге кошмарней, чем фантазия у Гете"… Поможи мені трохи вирівняти ногу… Ссс! А тепер принеси кору модрини… Отам під деревом… бачиш?… Приклади… Чудово… Ху, аж у голові млосно… А тепер бинтуй… А знаєш… легше стало… тільки ниє десь в нозі.
Михайло повеселішав, витер з чола рясний піт. Торкнувся пальцем руки товариша.
— Слухай. На прощання скажу тобі одне.
— Що?
— Я трохи грав, Васю.
— В чому? Що ти говориш загадками.
— Казав, що люблю самотність. Це неправда. Я сам себе дурив. Люблю людей. Дуже люблю. Товариство люблю. Особливо дівчат люблю. Я годинами гуляв по парку, дивився на жіночі обличчя. Вони мені здаються неземними створіннями — легкі, граціозні, чарівні… А особливо… мати з дитям… Пам’ятаєш, як Шевченко писав… "нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим".
Вася розгублено дивився на товариша.
— Мишко… ну що ти? Ну що сталося?
— Не знаю, друже мій, мені радісно… Ми приховуємо самі себе, своє єство від інших, замикаємось. Я тобі розповім, чому я був таким, чому вихваляв самотність.
Це ще зі школи… Ми сиділи разом з однією дівчиною за однією партою. Оксана. Коси, як галчине крило. Очі, мов ніч. Ми товаришували. Я їй допомагав готувати уроки. Навіть ходив додому. Потім ми виросли. Товариське почуття стало іншим… Ти розумієш… Я задихався, дивлячись на неї. Я був готовий на що завгодно ради неї… Ти не смієшся?
— Сам знаю таке, — понуро озвався Вася.
— Але я… ти сам бачиш… я негарний і боявся.
— Ти дурний!
— Не дурний, Васю. Не дурний… Я ж дивився в дзеркало. Плювався сам на себе.
— Ідіот!
— Не лайся. Дай доказати. Ми скінчили десятилітку. Був вечір. Випускний вечір. Танці, ігри. Я танцював з нею. Вона була весела й щаслива. І я сказав…
— Що сказав?
— Що… люблю її.
— А вона?
— Вона не відповіла нічого… Нічого, Васю… Вона лише подивилася на мене, так подивилася, ніби я був скорпіоном… Ти розумієш? Можна мати негарного товариша, але коли він признається в коханні… його зневажають! О, той погляд! Я його не забуду ніколи! В мені вона бачила тільки ластовиння, руде волосся, ніс бараболею.
— Ну навіщо ти так? — обурився Вася. — Хіба краса людини визначається формою?
— І формою, — вперто сказав Михайло. — Не прикидайся. Я покинув її серед танцю. Я більше не наближався до неї. Я пішов з вечора. Потім — технікум, робота. Але відтоді закортіло самотності. Ти розумієш?
— Розумію, — прошепотів Вася.
— А тепер… як мені припали до серця слова твоєї матері… Людина — квітка, людина — райдуга. Хай навіть у людини не гармонійне обличчя, а якщо душа чиста, ясна — її люди повинні побачити. Ось куди треба йти… Досягти такого самовираження, щоб чудова душа пробилася крізь випадкову форму, що дісталася тобі спадково…
— Справжня людина пізнає сердечність і тепер, — сказав Вася. — І крізь будь-яку форму.
— Не так просто, — прошепотів Михайло. — Не так просто… Але я нині прозрів. Не треба тікати від людей…
— Михайле, в тебе обличчя змучене… дуже боляче? Може, щось зробити тобі? Може, води хочеш випити? Приляж отак, прихились до рюкзака.