— Мамо, ти плачеш?
— Ні, синку, не плачу. Я вже спокійна. Минуло все. Так буде краще. Тільки б з тобою все було гаразд…
Вони сіли в човен. Мати веслувала. Вася взяв правило. Розглядав квітучі береги, вдихав вологий запах ріки.
— Мамо…
— Що, синку?
— Ти добре знаєш історію… Я не бачу в ній смислу. Джордано Бруно приніс чудесну ідею, а його спалили на вогні. Ціолковський дав людям нове знання, відкрив небо, вказав, як до нього можна летіти, а його до революції назвали божевільним.
— Хіба не вважає нині весь світ Ціолковського батьком космонавтики? — запитала мати.
— А Коперник? І Галілей. І Тарас Шевченко. І Франко. І Герцен. І Чернишевський. Всі вони зазнали насмішки, гоніння.
— Досить, Васю, — сказала мати. — Я зрозуміла тебе. Ти й правий, і неправий. Згадай вірш "Каменярі" Франка. "Хоч не одного там калічили ті скали, ми далі йшли, ніщо не спинювало нас"…
— Ну то й що?
— Доки пробиваються путі серед скель, завжди будуть поранені. Саме каменярі. Це закон битви. А коли дорога буде готова — тоді можна буде пройти той самий шлях впевнено, без ран і болю. Ще ж не закінчена дорога, синку. Минуло від Жовтня півстоліття. Що таке півстоліття в історії? Секунда. Ти хочеш чуда? Ти хочеш, щоб все було одразу, по волі писаного закону? Такого не буває. Коли вже задумався над такими питаннями, то май мужність додумати до кінця, взяти ношу роздуму в серце…
— Але що ж найголовніше, мамо?
— Бути собою, синку…
— Не розумію. А якщо я злодій, бандит. То тоді що? Красти якнайкраще? Грабувати якнайефектніше?
— Дурниці говориш, — усміхнулася мати, і в очах її засяяли ніжні промінці. — Хіба дитина народжується бандитом? Вона народжується чистим і ясним малям. Грається, любить світ, довірливо йде кожному на руки. А злодієм чи чесним трудівником вона стає в суспільстві. Серед певних умов. Ті умови штовхають її вниз або вгору. Але то вже не своє, то штучне, чуже, брудне, непритаманне людині. А я кажу, що бути собою це значить берегти дитячу чистоту у всьому. Глянь — он плавають гуси. Білі-білі. Заляпай їх грязюкою. А вони пірнули — і знову чистенькі. Те, що ти сказав, то бруд. Пірнеш — і все одмиється. Тільки людині пірнати важче, як гусаку. Душу одмити — ой як важко!
— А де ж та вода, що обмиває? — похмуро запитай Вася.
— Досвід життя, — коротко відповіла мати. Допомога друзів…
Човен пристав до берега. Мати вийшла на пісок, дзвонячи ланцюгом, прив’язала човна до залізного пакола.
Взявши весла на плечі, рушили до села.
Біля двору вже чекала баба Химка. Вона, затулившись долонею од сонця, приглядалась до Василя, промінилася рясними зморшками, шамкала беззубим ротом:
— Здоровий козарлюга виріс! Здрастуй, онучку! Не забув нас?
Вася схвильовано оглядав стару хату, знайоме з дитинства обійстя. І шовковиця та сама, і клени, і погріб, і зелений мох на стрісі, і веселі ластівки, ніби стріли у небі, і пишні ружі під вікнами, і урочиста тиша… Вони зайшли в сіни.
Закудкудакали кури, злякано метнулися попід ногами надвір.
— А бий вас сила божа! — крикнула баба.
Вася зігнувся, щоб увійти до світлиці. Мати засміялася.
— Минулого року не згинався. Вимахав… Сідай, синку. Мамо, давайте, що там приготували. Дитина їсти хоче.
До кімнати якось тихо, непомітно всунулася сусідка Марфа.
Метким поглядом охопила все, защебетала:
— Не забувають, не забувають кияни рідню. А де ж це Терешко? Чому його не видко?
— Трясця вхопила Терешка, — сердито забубоніла баба Химка, грюкаючи рогачами.
— Умер? — сплеснула руками Марфа, і на її обличчі з’явився скорботний вираз.
— Живий, живий, — з досадою сказала мати.
— Ага, ага, розумію, — закивала Марфа. — Да, то діло сімейне. Ну, я побігла. Не буду заважати.
Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася. Мати глянула у вікно, похитала головою, невдоволено сказала;
— Понесе тепер сорока по селу…
— А навіщо ховати? — розважливо мовила баба, несучи паруючий горщик на стіл. — В селі не сховаєш нічого.
Вася пройшов по хаті, глянув на старі фотографії, на древній сволок.
Торкнувся до нього рукою.
— Мамо! Чому так гарно тут? Бідно, просто, але на серці радісно. Дивно.
— Нічого дивного нема, — усміхнулася задоволено мати. — Приємно тобі, звичайно, не від бідності. Хай її ніде не буде. Хай і таких хат не буде, а сучасні котеджі. А ти, синку, інстинктивно сприймаєш те, що було любе цілим поколінням предків. Дідам, пращурам. Вони вкладали в ці форми свою любов, свої надії. Все те в тобі, в крові твоїй, в підсвідомості, в серці… Та й дитячі враження… ти ж тут жив.
— Не знаю, — зітхнув син. — Не хочу аналізувати. Мені гарно, мені добре стає. Походжу, подумаю. Може, проясниться на серці.
13
Вася повернувся до Києва надвечір. Одкрив своїм ключем двері, ввійшов до коридора. У вітальні щось зашамотіло, на порозі виросла Льоля. Вона побачила Васю, полегшено зітхнула.
— Чому так раптово? — запитала вона. — Чому не попередив?
— А навіщо?
Льоля криво усміхнулась. Він, обминаючи її, вступив до вітальні. На столі стояли високогорлі пляшки з винами, розмаїта закуска. В попільниці диміла цигарка. Чувся запах неприємних парфумів.
— Що це? — запитав Вася. — Де батько?
— Тсс, — прошепотіла Льоля. — Він у відрядженні. Службовому. А це… пікнік… Поняв, дурачок?
— Нічого не розумію, — злісно сказав Вася, відкриваючи двері своєї кімнати.
Льоля обережно зайшла за ним, граючи підмальованими очима, проспівала:
— Будь любчиком, Васильку, мовчи. А то старик хтозна-що подумає.
— А хіба воно не так і є? Грязь і стид!
— Тихо. Нічого такого нема. Просто шкільні товариші. Вирішили хильнуть. Я тебе познайомлю. Вип’ємо разом.
Васю занудило. Всі романтичні барви поїздки в село поблякли, забруднилися.
Може, й справді випити? Забути все. Знову стане просто й весело. Як тоді. Опісля болітиме голова, але то нічого.
Він вийшов до вітальні. На нього дивилися два хлопці. Нормальні хлопці. Навіть гарні, веселі. Вони щиро подали йому руки, міцно потиснули.
— Ваня.
— Коля.
— Вася.
— Порядок, Вася. Ударимо по цимбалах. За приємне знайомство. Ти що полюбляєш? Вино? Коньяк?
— Налийте коньяку…
— О, аристократичний смак. З тебе вийде толк, Вася.
Льоля засміялася. Вася взяв стакан з коньяком, ковтнув залпом. Хлопці схвально переморгнулися.