"Громадянине Рибенко Терентій Гаврилович! Ви любите цю жінку?" Що скаже батько? Мабуть, пролепече: "Люблю". І тоді скаже міліціонер. "Покажіть серце своє. Побачимо його колір". А показувати нема чого. Замість серця хляки, холодне м’ясо, та чад в’ється над ним. "Громадянко, покажіть ваше серце!" А в неї замість серця — кубло гадюк. Сичать, в’ються, поблискують холодними очицями. Брр! Яка гидота! Звідки в нього такі образи?
Мати… Яка вона чудова, ясна, сердечна. Вона зберегла тепло і щирість донині. А батько… він став холодний і чужий. Ні, інакше бути не могло… І жаліти нема за чим. Такий закон… Любові нема чого робити на землі. Розрахунок і практицизм…
Хтось торкається до плеча хлопця. Він скидає подушку. На нього дивляться очі Льолі. Вона дивно усміхається, сідає на ліжко.
— Чого вам? — понуро запитує Вася.
— Випий, Васю, — шепоче вона. — Сьогодні такий день…
— Який?
— Радісний. Випий.
— Випий, синку, — басить батько з-за спини Льолі. — Незручно. За щастя…
— За щастя, — хворобливо усміхається Вася. — За щастя…
Льоля піднімає пляшку коньяку, наливає в келих. Грає в променях люстри коричнево-золотиста рідина. Скачуть на матових шибах дверей чорні тіні танцюючих гостей. Гримить радіола.
Вася бере келих. Скло холодить руку. Терпко пахне напій. Хтось застерігає Васю, хоче утримати. Зажди, не смій, не треба!
Він люто зціплює зуби. Нема! Нічого нема! Ні краси, ні кохання, ні чесності! Нема!
Рідина вливається у рот. Вогнем охоплює горлянку, все тіло. Забило подих. Хлопець схопився на ноги. Батько засміявся.
— Нічого, нічого! Пройде. Спочатку важко, потім легше піде!
Льоля усміхається, йде за батьком.
Вася, тримаючись за стіни, прислухається до себе. До свого єства. Що з ним? Спадає тягар. Розсуваються стіни. Музика приємна і мелодійна. І крики якісь приємніші. Тепла хвиля котиться по тілу. Нічого не страшно. Нічого не жаль. Все дрібниці. Нема ніяких турбот. Навіть дивно, що він недавно страждав! Хай живе радість! Треба ще випити…
Вася розчинив двері, рушив до столу…
11
— Ніна? Здрастуй!
— Васю, я рада бачити тебе! Здрастуй! Чому тебе так довго не було?
— У мене нещастя…
— Що ти кажеш? Хтось захворів?
— Ні. Всі здорові. Батько женився.
— А мама… невже померла?
— Ні. Вони розійшлися. Мама в селі.
— А нова жінка — інтересна?
— Як ти сказала?
— Я питаю — чи інтересна вона?
— Інтересна? Не знаю. Ти дивне питаєш… Я гадав, що ти збагнеш… Мені тяжко. Я не знаю, що мені робити.
— Васю… Який ти дивний. Наче твій батько перший! Багато розходяться.
— І ти?
— Що я?
— Можеш покинути мене?
— Як покинути? Васю… а хіба ми…
— Аякже? Аякже? Я ж тебе…
— Васю… Зажди… Хтось почує… Так, так… Я розумію… Я згодна… Ми будемо вічними друзями… Тільки треба скінчити школу, університет, а потім…
— А ти ждатимеш, Ніно?
— Ждатиму, Васю…
— По-справжньому?
— По-справжньому…
— Як Озіріс та Ізіда? Правда? Коли його порубав злий Сет, Ізіда почала розшукувати його частки, збирала докупи. Довго-довго збирала вона коханого… нарешті зібрала — і любов її зробила чудо… Озіріс ожив.
— Міф!
— А зате чудовий який! А може, й не міф. Може, колись було. В Єгипті древньому. Або на іншій планеті. А до нас дійшло у вигляді міфа. Хто чутливий — збагне. Ніно, ти не забудеш мене, коли б трапилось так?
— Що трапилось?
— Як з Озірісом?
— Васю! Навіщо так? Мені аж страшно стало. Хто ж зараз розрубує людей? За віщо?
— Це ж символічно!
— Тим більше, що символічно!
— А все-таки?
— Не хочу навіть думати. Скажи щось веселіше.
— Невесело мені, Ніно.
— Тоді йдемо на схили Дніпра. Там погуляємо. Потанцюємо. Джаз класний.
— Ходімо.
Вася йшов поряд з Ніною, дивився на її струнку поставу, на гарячі очі, на чорну косу, а в свідомості шептав хтось тихий, непомітний: так і не сказала… не сказала… промовчала…
А Ніна велично пливла поряд — спокійна, усміхнена, незбагненна…
12
…Перехрестя доріг. Пустельно, самотньо. Високе жито навколо. Шумить, гнеться до землі, сповнене важким зерном. А в житі — волошки, сокирки. Нарвати б, сплести з них вінок. Подарувати б… Кому? Кому?
Вася на тому перехресті один. На обрії чорні хмари. Грізно мерехтять блискавиці. Треба тікати…
Він біжить по асфальтовій дорозі. З ним поряд Ніна. Звідки вона? Ніна тримається за Васину руку, задихаючись шепоче:
— Дружба довіку… Довіку, Васю. Чуєш?
А хмари доганяють їх, вал пилу і дощу котиться за ними. Вася й не помітив, як скінчилася асфальтова дорога, почалася багнюка. Важко йти, липка рідина засмоктує, раптом — яма. Зрадлива, непомітна. Вася провалився в неї по груди. Ніна відскочила, закричала.
— Де ти, Нінусю? — гукнув Вася. — Допоможи!
Він хапається за краї ями, хоче вибратися. Земля обвалюється, багно заливає рот.
— Ніно! Ніно!
Вона не відповідає. Її нема.
Гроза гримить просто пал головою, потоки заливають Васю. Десь у житі пробігають тіні товаришів. Вони не дивляться на Васю. Що з ними? Чи не бачать? Чи не бажають бачити?
Похмуре обличчя батька нависає над ямою. Чути його холодний голос:
— Попався-таки. Я ж казав. Розбалувала тебе мати…
— Тату! Допоможи!
— Нема в тебе батька! Треба було шануватися! Нема!
Він відштовхнув руки сина. Зник в тумані.
Сліпуча блискавиця розкраяла небо.
Вася кинувся. Розплющив очі.
Над ним стояв батько, иевдоволено говорив:
— Машина готова. Ти ж просив раненько…
— Яка машина?
— Ти що — не проснувся й досі? Ти ж до мами збирався їхати!
Вася хутко одягнув сорочку, вскочив у штани. Жахливі сновидіння розтанули. Але тривога залишалася.
Він сполоснув обличчя, витерся рушником. Захопив плащ, книжку оповідань Гріна, зійшов униз. ЗІМ грав на сонці чорними боками. На тротуари облітали суцвіття каштанів. Вася сів поряд з батьком, зачинив дверцята.
ЗІМ рушив, спустився на Хрещатик, попрямував до річкового вокзалу. Батько зітхнув, сказав:
— Ти ж там… дивись…
— Що?
— Ну… дипломатично… вітання передай… Скажи, хай пише… Що треба — вишлю…
— Вона ж сказала — нічого не треба.
— Е, під гарячу руку мало що скажеш. Поговори з нею серйозно. Щоб не було між нами хмар. Один ти в нас. У неї… і в мене…
Вася промовчав. Машина під’їхала до річкового вокзалу, зупинилася. Терентій Гаврилович, крекчучи, виліз з машини, оглянувся.